Читати книгу - "Війни Міллігана"

не ухвалюватиме рішення відразу, а оголосить його протягом двох тижнів — тобто до 28 квітня.

(2)

Ґолдсбері подав скаргу на ім’я головного прокурора, тому, незважаючи на зусилля Лінднера завадити Міллігану спілкуватися з письменником, адміністрації лікарні довелося зняти всі обмеження. За кілька днів після слухання помічник Белінкі особисто зателефонував письменнику й повідомив, що заборону знято і він може безперешкодно відвідувати Міллігана, коли забажає, у визначені для цього години. Також службі безпеки лікарні окремо наказали дозволяти йому приносити з собою диктофон.

25 квітня 1980 року письменник приїхав у Ліму з рукописом «Таємничої історії Біллі Міллігана» у портфелі. Він пройшов через перші двері й опинився в коридорі між двома ґратами з електричними замками. Чекаючи, поки відчиняють останні двері, він роздивлявся величезний, детально прописаний пейзаж сто футів завдовжки, про який йому вже розповідали інші відвідувачі: велике озеро, вкриті снігом гори на задньому плані та кілька невеличких островів із соснами й осінніми багряними деревами. Арка дерев’яного мосту спрямовувала погляд глядача на стежку, що вела до гірської хатинки з причалом, біля якої гойдався рибальський човен.

Хоча внизу і стояв підпис «Біллі», письменник знав, що лише томмі малював пейзажі. Приємно було знати, що йому випала нагода вийти з палати і займатися тим, що він любить. Поки має можливість малювати — він сам дає собі свободу.

Нарешті другі двері відчинились і його впустили всередину. У головному холі третього відділення вишикувалися пацієнти, очікуючи, поки наглядачі «Полароїдами» сфотографують їх із відвідувачами на фоні картини з маяком.

У кімнаті для відвідувачів теж був розпис, який нагадав письменнику про місце, куди водила його сестра Біллі, Кейті. Він одразу впізнав критий міст і дорогу до Нового Єрусалима, яка вела на ферму вітчима Біллі, де він (згідно з записами свідчень) катував та ґвалтував восьмирічного хлопчика.

Наглядач привів Біллі в кімнату для відвідувачів. З беземоційного виразу обличчя, повільної мови і слабкого рукостискання письменник відразу зрозумів, що це не Учитель. Це частково злитий Біллі.

— З ким я розмовляю? — тихенько спитав він, коли наглядач відійшов.

— Мабуть, у мене немає імені.

— А де ж Учитель?

Хлопець знизав плечима.

— Я й не знаю.

— Чому до мене не вийшов Учитель?

— рейджен не може ділити владу — тут небезпечно.

Письменник згадав, як доктор Марлен Кокан у клініці Ґардінґа пояснювала, що коли рейджен зливається з іншими, він більше не може всіх захищати. А оскільки у цій схожій на в’язницю клініці було небезпечно, йому доводиться лишатися окремим, щоб контролювати сцену.

Письменник запідозрив, що перед зустріччю з ним Біллі навмисне «накачали» ліками, щоб він не зміг розповісти про процес лікування чи умови життя. Але місцеві лікарі не знали, що зустріч Міллігана з письменником та їхня розмова могли допомогти йому знов злитися в Учителя. Оскільки ці «не знаю, хто я» особистості все одно були частиною Учителя, письменник сподівався, що вони згадають про їхні домовленості щодо книжки.

— Мені здається, рейджен захоче знати, чи я дотримав свого слова. Я обіцяв, що в книжці не буде натяків на правопорушення, за які його можуть покарати. Тому, будь ласка, скажи мені, якщо рейджен приєднається до злиття або ж якщо з’явиться Учитель, — сказав письменник.

Мілліган кивнув і заходився читати рукопис.

За якийсь час письменник вийшов у туалет, а коли повернувся, зустрівся поглядом з усміхненим Мілліганом. Той показав пальцем на напис олівцем — «Учитель» — угорі на сторінці 27. Перевтілення важко було не помітити. Вони привіталися і згадали, що не бачилися від самого суду, перед яким його коротко оглянув доктор Мілкі. Тоді процес вів суддя Кінворті.

Учитель звик бути вкрай точним і попросив зробити кілька правок у рукописі:

— Отут ти пишеш: «аллен увійшов у кімнату, де сиділа Марлен з цигаркою». Марлен не курить.

— Зроби там помітку на полях. Я видалю це.

За кілька хвилин Учитель знов похитав головою:

— Отут теж неправильно. «Він на авто своєї матері грабував гомосексуалістів на паркінгах уздовж шосе». Якщо бути точним, то машину було зареєстровано на ім’я матері, але вона належала мені. Можна переписати це місце: «… на авто „Гран Прі“, зареєстрованому на його матір».

— Роби примітку.

Учитель також зробив кілька виправлень в описі сцени Різдва, коли сестра Кейті і брат Джим звинуватили кевіна в нападах на шосе, за які пізніше Біллі посадили до в’язниці. Він запропонував додати кілька речень:

— Додай: «Крім того, ти вже давно кинув родину». Річ у тім, що Джим поїхав, і Біллі довелося дбати про родину. Він вважав, що Джим просто втік. Того вечора кевін виказав усе Джиму просто в обличчя, хоча і знав, що Джиму буде боляче. Але його це не турбувало — він вважав, що брат просто кинув маму й маленьку Кейті. Йому було сімнадцять, коли він вступив до коледжу, а потім одразу пішов у армію, у повітряні сили — а я лишився єдиним чоловіком у домі, і на мої плечі лягла турбота про сестру й маму, хоча мені було лише п’ятнадцять з половиною. Це мав би бути обов’язок Джима, бо він старший брат. Тож я вважав його зрадником, який залишив родину.

— Це важливе зауваження, — погодився письменник. — Я бачив ситуацію лише з погляду Джима — я говорив з ним про це по телефону. Добре, що тепер є можливість все виправити. Тільки згадай: ти справді тоді йому це сказав чи зараз згадуєш свої думки у той момент?

— Ні-ні, я дійсно йому це сказав. Глибоко в душі я завжди дуже сердився на Джима за те, що він кинув родину.

— А кевін тоді розділяв твої почуття?

— Так. кевін знав, що Джим нас залишив. Крім того, кевін не надто схильний брати на себе якусь відповідальність, але він переживав за маму й Кейті і робив усе, що міг, аби їх захистити.

Учитель продовжив читати рукопис.

— Отут у тебе один з персонажів каже: «Так, ти добре вмієш планувати». Але ні, — він похитав головою, — він би сказав: «А ти, чортяко, таки знаєш своє діло!» Оці двоє мають сприйматися грубими і дурнуватими. Вони ж особистості «з низів», багато лаються. Тому, що б вони в тебе не казали, нехай не говорять правильно.

— Оце теж відміть на полях.

«Більше лайки», — написав Учитель.

Він майже дочитав розділ, у якому рейджен проходить крізь двері в Лебанонській в’язниці, де відбуватиме свій строк від 2 до 15 років.

— Мій стан у той момент можна описати реченням «рейджена пронизав гучний брязкіт