Читати книгу - "Homo Deus"

пояснення болю й любові, що не залишає місця для суб’єктивного сприйняття. Однак існує радикальна відмінність між розумом і душею (як і між розумом і Богом). Тоді як існування вічної душі є суто припущенням, відчуття болю — пряма й дуже матеріальна реальність. Коли я наступаю на цвях, я можу на сто відсотків бути певним, що відчуваю біль (навіть якщо мені досі бракує наукового пояснення цього). На противагу цьому я не можу бути певним, що, коли рана інфікується і я вмиратиму від гангрени, моя душа продовжуватиме існувати. Це дуже цікава і зручна вигадка, в яку я б з радістю повірив, однак у мене немає прямих доказів її достовірності. Оскільки всі вчені постійно послуговуються суб’єктивним сприйняттям, таким як біль і сумнів, вони не можуть заперечувати його існування.

Інший спосіб відкинути розум і свідомість — заперечити їхню доречність, а не їхнє існування. Деякі вчені, такі як Деніел Деннет і Станіслас Деан, стверджують, що на всі доречні запитання можна відповісти, вивчаючи діяльність мозку без звернення до суб’єктивного сприйняття. Тому вчені можуть безпечно видалити «розум», «свідомість» і «суб’єктивне сприйняття» зі своєї термінології і статей. Однак, як ми побачимо в наступних розділах, всю систему сучасної політики й етики побудовано на суб’єктивному сприйнятті, і зовсім мало етичних дилем можна розв’язати, звертаючись безпосередньо до мозкової діяльності. Наприклад, що поганого в тортурах чи насильстві? Із суто неврологічної точки зору, коли людина зазнає тортур чи насильства, у мозку відбуваються певні біохімічні реакції, і різні електричні сигнали рухаються від одного пучка нейронів до іншого. Що тут може бути поганого? Більшість сучасних людей мають сумніви стосовно тортур чи насильства через задіяння суб’єктивного сприйняття. Якщо якийсь учений хоче довести, що суб’єктивне сприйняття недоречне, то він має пояснити, чому тортури чи насильство — це погано, не звертаючись при цьому до жодного суб’єктивного сприйняття.

І, нарешті, деякі вчені припускають, що свідомість реальна й може фактично мати велику моральну та політичну цінність, однак вона не виконує жодної біологічної функції. Свідомість — біологічно непотрібний побічний продукт певних мозкових процесів. Реактивні двигуни добряче ревуть, однак цей шум не рухає літака вперед. Людям не потрібен двоокис вуглецю, однак всі і кожен вдихає повітря, сповнене ним. Подібним чином свідомість може бути якимось ментальним забрудненням, яке створюють складні нервові мережі. Свідомість нічого не робить. Вона просто існує. Якщо це правда, то це означає, що будь-який біль і задоволений, які відчувають мільярди створінь мільйони років, просто ментальне забруднення. Тут явно є про що подумати, навіть якщо це не так. Однак цікаво, що на 2016 рік це найкраща теорія свідомості, яку може запропонувати нам сучасна наука.

* * *

Можливо, науки про життя розглядають цю проблему під неправильним кутом зору. Вони вважають, що життя стосується лише обробки даних і що організми — це машини для розрахунків і ухвалення рішень. Однак аналогія між організмами й алгоритмами може завести нас не туди. У XIX столітті вчені описували мозок і розум, начебто це парові двигуни. Чому парові? Бо то була передова технологія тих часів, що приводила в рух потяги, кораблі й фабрики, тож коли люди намагалися пояснити життя, вони за основу брали припущення, що воно має працювати відповідно до аналогічних принципів. Розум і тіло складаються з труб, циліндрів, клапанів і поршнів, що створюють і ослаблюють тиск, тим самим зумовлюючи рух і дію. Таке уявлення мало глибокий вплив навіть на фройдистську психологію, через що значна частина нашого психологічного жаргону сповнена понять, запозичених з технічної механіки.

Ось, наприклад, такий аргумент Фройда: «Армії приборкують сексуальний потяг, щоб живити воєнну агресію. Армія рекрутує молодих чоловіків у той час, коли їхній сексуальний потяг перебуває на максимумі. Армія обмежує можливості солдатів фактично мати секс і знижувати цей тиск, що поступово накопичується в них. Потім армія спрямовує затамований тиск і дає змогу звільнити його у формі воєнної агресії». Саме так і діє паровий двигун. Ви утримуєте киплячу пару всередині замкненого контейнера. Пара дедалі більше стискається, поки ви раптом не відкриєте клапан і не випустите тиск у заздалегідь визначеному напрямку, скеровуючи його на приведення в рух потяга чи станка. Не лише в армії, айв усіх галузях діяльності ми часто скаржимося на тиск, що наростає у нас всередині, і побоюємося, що, коли не «випустимо частину пари», можемо вибухнути.

У XXI столітті порівняння людської психіки з паровим двигуном виглядає по-дитячому. Нині ми знаємо значно більш витончені технології, — скажімо, комп’ютер, — тож можемо пояснити людську психіку як комп’ютерну обробку даних, а не процес регулювання парового двигуна. Однак ця нова аналогія також може виявитися наївною. Зрештою, комп’ютери не мають розуму. Вони не відчувають страждань, навіть уражені вірусом, а інтернет не відчуває болю навіть тоді, коли авторитарні режими відрізають цілі країни від всесвітнього павутиння. То навіщо ж використовувати комп’ютери як модель для розуміння розуму?

Ну, ми справді впевнені, що комп’ютери не мають жодних відчуттів чи бажань? А якщо вони не мають їх нині, то, може, коли вони стануть значно складнішими, у них розвиватиметься свідомість? Якщо так станеться, як ми про це дізнаємося? Коли комп’ютер замінює нашого водія автобуса, нашого вчителя й нашого психотерапевта, як ми визначимо, чи вони мають почуття, а чи це просто набір бездумних алгоритмів?

Коли мова заходить про людей, ми здатні розрізняти свідоме ментальне сприйняття й несвідомі дії мозку. Хоча ми ще перебуваємо далеко від розуміння свідомості, учені досягли успіху в ідентифікації деяких електрохімічних сигнатур. Для цього вони почали з припущення, що кожного разу, коли люди повідомляють, що щось усвідомлюють, їм можна вірити. На основі цього припущення вчені змогли виділити специфічні патерни[10] мозку, що з’являються кожного разу, коли люди повідомляють про свою свідомість і які ніколи не проявляються під час несвідомого стану. Це дало змогу вченим визначити, наприклад, чи жертви вегетативного паралічу повністю втрачають свідомість, а чи просто втрачають контроль над своїм тілом і мовою. Якщо мозок пацієнта подає контрольні сигнали свідомості, то пацієнт, можливо, при свідомості, навіть якщо не може рухатись чи говорити.

Дійсно, останнім часом лікарі отримали можливість спілкуватися з такими пацієнтами за допомогою функціонального МРТ. Вони ставлять пацієнтам запитання, пропонуючи їм уявляти, як вони грають у теніс, якщо відповідь «так», і візуалізувати місце розташування свого дому, якщо відповідь «ні». При цьому лікарі можуть спостерігати, як відділ кори головного мозку, який відповідає за рухи, світиться, коли пацієнти уявляють, що грають у теніс