Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

спилася. А потім ЗМІ перемкнулися на щось інше, і ніхто вже не дізнається, що сталося далі.

— Ви не пам’ятаєте імені цієї дівчинки? Я хотів би помолитися за неї.

Ґрейнджер роздратовано вдарила долонями по керму й звела очі вгору.

— Ой, я вас благаю! За неї молилися мільйон американців, і це не завадило її життю піти коту під хвіст.

Пітер, не відповідаючи, дивився перед себе. Близько півхвилини вони їхали мовчки.

— Коретта, — промовила Ґрейнджер нарешті.

— Дякую вам, — сказав чоловік.

Пітер спробував уявити собі Коретту, щоб вона була для нього не просто іменем, коли він молитиметься. Будь-яке обличчя краще, ніж ніякого. Він подумав про дітей, яких знав, малюків зі своєї пастви там, удома, але всі, що спливали на думку, були або надто дорослими, або надто малими, або хлопчиками. Хай там як, пастором він нечасто мав справи з дітлашнею у своїй церкві; Беа забирала їх до іншої кімнати, де вони могли бавитися, доки Пітер читав проповідь. Не те щоб він не відчував їхньої присутності, коли молився: стіни були такі тонкі, що, коли він робив паузи між реченнями, щоб справити сильніше враження, тишу часто заповнювали сміх, чи уривки пісень, чи навіть вистрибування маленьких ніжок. Але жодної дитини він не знав добре.

— Ця Коретта, — Пітер ризикнув звернутися до Ґрейнджер, — вона чорна чи біла?

Одне дитя спало йому на пам’ять: донька їхніх нових вірян, пари зі Сомалі, пустотлива дівчинка, завжди вдягнена, як маленька Скарлетт О’Хара... як же її звати? Лулу. Премиле дівча.

— Біла, — відказала Ґрейнджер. — Білявка. А може, руда, я не пригадую. Це було давним-давно, а перевірити ніяк.

— Хіба не можна її пошукати?

Ґрейнджер закліпала очима.

— Пошукати її?

— У комп’ютері там абощо?

Ще не доказавши, Пітер усвідомив, що ляпнув дурницю. Оаза була далеко поза межею досяжності всіх інформаційних магістралей, тут не було ні Всесвітньої мережі, наповненої смаколиками цікавих дрібниць, ні старанних пошукових систем, готових знайти тобі мільйони Оскалуз і Корретт. Якщо того, про що ти хотів дізнатися, не можна було відшукати серед речей, які ти взяв із собою, — книжок, дисків, карт пам’яті, старих примірників журналу «Гідравліка», — про це можна було забути.

— Вибачте, — мовив Пітер. — У голові все переплуталося.

— Це повітря винне, — сказала Ґрейнджер. — Ненавиджу, як воно тисне. Аж у вуха віддає. Ніколи не відпускає. Інколи тобі просто кортить... — вона урвала думку, лише дмухнула вгору, здувши з чола гривку вогкого волосся. — Тут говорити про це немає сенсу. Усі звикли, для них це не проблема, вони цього і не помічають більше. Можливо, їм навіть подобається.

— А може, їм теж неприємно, але вони просто не нарікають.

Обличчя Ґрейнджер скам’яніло.

— Прийнято до відома, — промовила жінка.

Пітер застогнав подумки. Він мав би подумати про підтекст, перш ніж розтуляти рота. Що з ним було не так сьогодні? Він зазвичай був таким тактовним. Може, це повітря винне, як сказала Ґрейнджер? Чоловік завжди уявляв собі, що його мозок у безпеці, оточений звідусіль кістяною оболонкою, але, можливо, в цьому новому незвичному довкіллі непроникність порушилась і до його мозку просякли зрадницькі випари? Він витер піт із очей і спробував зосередитися на всі сто відсотків, вглядаючись по-перед себе в забруднене вітрове скло. Що ближче вони під’їжджали до свого місця призначення, то пухкішим і м’якшим ставав ґрунт. Грудки глейкої землі летіли з-під коліс, утворюючи довкола машини щось на кшталт ореола з бруду. Обриси тубільного поселення видавалися похмурими й чомусь непривітними.

Зненацька Пітер осягнув величінь свого виклику. Досі йшлося лише про нього та про його спроможність опанувати себе: пережити подорож, відновитися після «стрибка», пристосуватися до нової незвичної атмосфери, витримати шок від розлуки з дружиною. Але все було значно складніше. Хай як Пітер почувався, добре чи зле, розміри незвіданого лишалися такими самими неосяжними. Він наближався до монолітних бар’єрів чужинності, що існували, не зважаючи на нього, байдужі до того, відпочив він чи ні, був його погляд посоловілий чи уважний, гострий чи потьмарений.

Як це часто траплялося, коли Пітер потребував розради, на згадку йому прийшов сто тридцять дев’ятий псалом. Але сьогодні нагадування про Боже всевідання не втішало, посилюючи натомість його власне відчуття неспокою: «Які дорогі мені стали думки Твої, Боже, як побільшилося їх число, перелічую їх, численніші вони від піску!» Кожна-кожнісінька дрібка землі, що летіла з-під коліс машини, подібна була до істини, яку Пітерові треба було пізнати, і було цих істин так до безглуздя багато, що охопити їх йому не ставало ані часу, ані мудрості. Він не був Богом, а на те, що потрібно зробити тут, здатен, можливо, тільки Бог.

Ґрейнджер знову ввімкнула склоочисники. На мить краєвид перед очима Пітера потьмарився, але потім скло знову стало прозорим, і тубільне поселення з’явилося перед ним знову, осяяне сонцем, що сходило. Сонце все змінило.

Так, місія жахала Пітера, і він справді почувався не найкраще. Але ось він тут, на порозі зустрічі з цілковито новим гатунком людей, зустрічі, яку для нього призначив Господь. Хай що судилося Пітерові, це, безперечно, мало бути щось незабутнє і дивовижне. Усе його життя — він зрозумів це зараз, коли фасади незнаного міста, що таїли непомисленні дива, виростали перед ним, — усе його життя вело до цього.

7

«Схвалено, надіслано»

— Ну, — промовила Ґрейнджер, — ось ми й приїхали.

Іноді таке страшенно очевидне твердження — це єдиний придатний спосіб рухатися вперед. Немовби даєш урочистий дозвіл життю плинути далі.

— Із вами все гаразд? — запитала вона.

— Е-е... так, — відказав Пітер, похитуючись на своєму сидінні. Запаморочення, яке він відчував на базі, наринуло знову. — Я, мабуть, перехвилювався. Зрештою, це ж для мене перша зустріч із ними.

Грейнджер скинула на нього поглядом, який Пітер упізнав дуже добре, поглядом, який протягом свого пасторування бачив на безлічі облич, поглядом, який промовляв: «Нічого тут хвилюватися; усе довкола — суцільне розчарування». Він спробує зробити щось із цим поглядом пізніше, якщо зможе.

Тим часом Пітер мусив визнати, що побачене довкола аж ніяк не викликало приголомшливого захвату. Поселення оазян навряд чи можна було назвати містом. Воно було схоже скоріше на передмістя, зведене посеред пустки. Ані звичних вулиць, ані тротуарів, ані дорожніх знаків, ані машин, ані — незважаючи на тьмяне світло й довгі передсвітанкові тіні