Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

— ліхтарів, ані будь-якого натяку на електрику чи вогонь. Лише сукупність будівель, що стояли на голій землі. Скільки всього було жител? Пітер не міг сказати. Може, сотень із п’ять. Може, й більше. Вони розкинулися безладними купками, від одно- до триповерхових домів, усі з пласкими дахами. Будівлі були муровані з цегли, очевидно зробленої з тої самої глейкої землі, що була в Пітера під ногами, але обпаленої так, що цеглини набули кольору карамелі й стали гладенькими, як мармур. Довкола не було ані душі. Усі двері й вікна позачинювані. Хоча не зовсім так: не було ні дерев’яних дверей, ні скляних вікон. Були просто отвори в стінах будівель, завішені намистиновими фіранками. Намистини, що легенько погойдувалися на вітерці, були прозорими, як кришталь, схожими на разки химерних прикрас. Але ніхто не розтуляв ці фіранки, щоб визирнути надвір, ніхто не виходив із дверей.

Ґрейнджер зупинила машину перед будинком, який від інших відрізнявся намальованою на стіні білою зіркою. Фарба з її нижнього променя трохи потекла, так і засохнувши. Пітер і Ґрейнджер вийшли з машини, віддавшись в обійми повітрю. Жінка закутала хустиною обличчя, затуливши рот і ніс, наче гадала, що повітря нечисте. Із кишені своїх широких брюк вона вийняла металевий пристрій, який Пітерові спочатку здався зброєю. Ґрейнджер направила його на машину й двічі натиснула на гачок. Двигун вимкнувся, і кришка заднього багажника, клацнувши, відскочила.

Коли двигун стих, звуки життєдіяльності поселення оазян наважилися вийти в ефір, наче дика природа, що захоплює нову територію. Дзюркіт води, що біжить із невидимого джерела. Подекуди приглушений стукіт і брязкіт, що наводили на думку про повсякденну боротьбу з хатнім начинням. Віддалені пискнява й пирхання, які могли зчиняти пташки, чи діти, чи якась машинерія. А поряд — невиразне шемрання голосів, ледве чутне й розсіяне, що, наче дзижчання, йшло від будинків. Це місце не було містом примар, хоча спершу й могло таким видатися.

— То що, — промовив Пітер, — нам просто гукнути «привіт» чи як?

— Вони знають, що ми тут, — відказала Ґрейнджер. — Тому й ховаються.

Її голос, трохи заглушений хустиною, звучав напружено. Вона схрестила руки на грудях, і Пітерові було видно темний язичок поту в пахві її блузи.

— Як часто ви тут бували? — запитав він.

— Десятки разів. Я привожу їм ліки.

— Жартуєте?

— Я ж фармацевт.

— А я й не знав.

Ґрейнджер зітхнула.

— Схоже, я даремно розпиналася під час нашої першої зустрічі. Ви не почули ні слова з того, що я вам казала, чи не так? Мою велику вітальну промову, мої детальні пояснення, як отримати ліки в аптеці, якщо вони вам знадобляться?

— Вибачте, у мене замість мізків тоді, мабуть, була яєчня.

— «Стрибок» іноді впливає так на декого.

— На здихляків, еге ж?

— Я цього не казала. — Грейнджер міцно обхопила себе, долонями напружено стискаючи плечі. — Досить, нумо вже з цим завершувати!

Цю останню репліку було адресовано не йому; жінка дивилася на будинок зі зображеною на ньому зіркою.

— Нам загрожує небезпека?

— Ні, принаймні мені про це невідомо.

Пітер сперся на захисну дугу бампера і взявся ретельно оглядати все, що міг роздивитися в поселенні. Будинки, попри прямокутну форму, не мали гострих країв: кожна цеглина була добре відшліфованим ромбом, вилощеним шматком бурштину. Розчин, яким їх було скріплено, не містив піску; він більше нагадував якийсь пластиковий герметик. Ніде не було прямих кутів, нічого гострого чи рифленого. Естетично споруди скидалися на дитячі розважальні центри. Не те щоб будинки були незрілими чи зробленими без смаку — ні, вони мали свою однотонну гідність, очевидно були міцними, як скеля, а теплі кольори були... ну... такими теплими. Але Пітер не міг сказати, що загалом вони здалися йому привабливими. Якщо буде на те Боже благословення і він поставить тут церкву, вона має бути інакшою, виділятися з-поміж усієї цієї присадкуватості довкола. Щонайменше, треба буде... Авжеж, ось воно: Пітер усвідомив, чому це місце так його пригнічувало. Вони навіть не намагалися сягнути небес. Тут не було жодної вежі, жодної башточки, жодного флагштока, ба навіть жодного звичайного трикутного двосхилого даху. О, що вже казати про шпиль!

Образ дзвіниці сяяв у Пітерових думках так довго, що він і не помітив, як намистинова фіранка в найближчому дверному отворі ворухнулася. Він закліпав очима, але, коли зір його прояснів, із дому вже вийшла якась постать і попрямувала до Ґрейнджер. Пітерові здалося, що все сталося надто несподівано; бракувало драматизму, належного першому побаченню з тубільцем-оазянином. Це мала бути повільна церемонія, в амфітеатрі або ж на вивищенні, на яке треба було зійти сходами. Натомість зустріч уже почалася, а Пітер проґавив її початок.

Істота — особа — трималася прямо, але була невисокою. П’ять футів три дюйма, може, чотири[14]. (Дивно, як уперто ці імперські міри — дюйми, милі — відмовляються виходити з ужитку.) Хай там як, а він, чи вона, мав тендітну статуру. Тонкокостий, вузькоплечий, скромної постави — аж ніяк не та грізна особа, до зустрічі з якою готував себе Пітер. Як і було сказано, чернечий балахон із каптуром, зроблені з пастельно-блакитної тканини, напрочуд подібної до тієї, з якої виготовляють купальні рушники, вкривав усе його, чи її, тіло, черкаючи своїм подолом носки черевиків із м’якої шкіри. Груди не напинали одежини, тож Пітер — свідомий того, наскільки це слабкий доказ, щоб на ньому грунтувати власні припущення, але не бажаючи морочити й далі собі голову незграбними повтореннями «він чи вона» — вирішив вважати істоту особою чоловічої статі.

— Привіт! — промовила Ґрейнджер, простягаючи руку.

Оазянин також простягнув руку, але не потиснув, а радше ледь-ледь торкнувся кінчиками пальців зап’ястка жінки. На його руці була рукавичка. Пальців на рукавичці було п’ять.

— Ти зараз приїхала, — промовив він. — Не

подіванка.

Голос його звучав м’яко, пронизливо і з присвистом, як у астматика. Там, де мав бути «с», чувся звук, наче руками розламали достиглий фрукт.

— Приємна, сподіваюся, — сказала Ґрейнджер.

—

подіваю я разом з вами.

Оазянин обернувся й поглянув на Пітера, трішки схиливши свою голову так, що тіні вислизнули з-під каптура. Пітер здригнувся. Заспокоївшись звичними формами тіла оазянина та його п’ятипалими руками, він очікував побачити більш-менш людське обличчя. Але те, що він побачив, із обличчям не мало нічого спільного.