Читати книгу - "Острів Скарбів"

бухту від відкритого моря, відшукати білу скелю, яку помітив ще вчора ввечері, і подивитися, чи не там Бен Ґанн ховає свій човен. Я думав, що ця справа чогось таки варта, але знав напевно, що мене не відпустять, тому й вирішив утекти. Звичайно, це було глупством, дивним способом для здійснення добрих намірів, але я був хлопчиськом і таким виявилося моє рішення.

Невдовзі випала нагода: сквайр і Ґрей робили перев’язку капітанові. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і чкурнув у хащу. Коли виявили мою відсутність, я був далеко.

Ця друга моя божевільна витівка була гіршою ніж перша, бо у фортеці залишилося тільки двоє здорових людей. Однак, як і перша, вона допомогла нам урятуватися.

Я рушив до східного берега острова, щоб пройти зверненим до моря боком коси, побоюючись, аби мене не помітили зі шхуни, що стояла в бухті. День хилився до вечора, хоча сонце стояло ще досить високо. Крокуючи лісом, я чув попереду не лише гуркіт прибою, але й шум гілля і шелест листя. Отже, морський бриз був сильнішим, ніж завжди. Незабаром повіяло прохолодою. Ще кілька кроків – і я вийшов на узлісся. Переді мною до самого обрію розляглося море, а під ногами, біля берега, кипів і пінився прибій.

Жодного разу я не бачив моря біля Острова Скарбів спокійним. Сліпуче сонце припікало, повітря стояло нерухомо, а море, що сягало обрію синьою гладдю, з гуркотом котило величезні буруни на берег. Навряд чи на острові було таке місце, де не чутимеш гуркоту прибою.

Я йшов берегом, насолоджуючись прогулянкою. Нарешті я вирішив, що вже достатньо пройшов на південь, і далі поповз по густих чагарниках до піщаної коси. Позад мене було відкрите море, попереду – бухта. Сильний вітер з моря потроху вщухав, і мінливі повітряні потоки гнали з півдня й південного сходу густі клуби туману. Бухта, захищена Островом Кістяка, здалася так само нерухомою і свинцево-тьмяною, як і в день нашого прибуття. «Іспаньйола» від верхівки щогли до ватерлінії, з чорним піратським прапором угорі, відбивалася, як у дзеркалі, на тихій поверхні води.

Біля шхуни я побачив одну зі шлюпок. Сильвер – його я відразу впізнав – сидів на кормі й розмовляв із двома піратами, що перегнулися до нього через борт. В одного з них, мабуть, того самого, котрий недавно ліз через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони про щось говорили, сміялися, але від мене до них була відстань у милю, тож слів я не розібрав. Зненацька повітря прорізав пронизливий вереск, від якого я спочатку здригнувся, аж раптом упізнав голос папуги, Капітана Флінта. Мені навіть здалося, ніби я бачу строкатого птаха на плечі його хазяїна. Шлюпка відвалила від шхуни й попливла до берега. Пірат у червоному ковпаку і його товариші спустилися в каюту.

Сонце зникло за Підзорною Трубою, туман згуснув, темрява впала швидко. Не можна було гаяти ані хвилини, якщо я прагнув знайти човен цього вечора.

Біла скеля чітко вирізнялася серед чагарників, але шлях до неї був неблизький, тож я витратив чимало часу, щоб туди дістатися. Мені доводилося навіть повзти рачки густими зарослями. Ніч уже оповила острів, коли я нарешті намацав рукою шорсткуваті уступи скелі. Праворуч, біля підніжжя, я побачив невелику порослу зеленими мохами печеру, яку ховали від очей густі низькорослі чагарники й піщані бугри. У глибині печери я розгледів навіс із козячих шкір, схожий на ті, які облаштовують цигани. Я заліз у печеру, відсунув край навісу й знайшов човен Бена Ґанна – саморобний, сплетений із лози і вкритий козячими шкурами, хутром усередину. Не знаю, як він витримував дорослу людину, – я насилу увіпхався. У човні була лава для весляра й підпора для ніг, а на дні лежало невелике дволопатне весло.

Я ніколи раніше не бачив рибальських човників первісних жителів Англії. Згодом мені вдалося побачити один такий човник, то думаю, ви складете уявлення про човен Бена Ґанна, якщо я скажу, що він був гіршим за ті первісні човники. Утім, його головною перевагою було те, що він виявився легким і портативним.

Розшукавши човен, я мав намір повернутися до блокгауза. Та мені дошкулювала інша нав’язлива думка, і я вирішив діяти, навіть не спитавши дозволу в капітана Смоллетта. Я задумав підплисти вночі до «Іспаньйоли» і перерізати кітвовий канат, віддавши судно течії. Без сумніву, пірати після сьогоднішньої невдачі вирішать підняти кітву й відплисти в море. Цьому варто перешкодити, поки ще не пізно. Вахтові на шхуні не мали жодної шлюпки, тож великої небезпеки я в тому не вбачав.

Перекусивши сухарями, я чекав темряви. Ніч видалася погожа для моєї оборудки. Усе небо затягло хмарами, і після заходу сонця на острів упала темрява, хоч в око стрель. Я звалив на плечі човник, вийшов із печери і, спотикаючись, побрів по схилу. Серед мороку виднілися тільки дві світлі плями: велике багаття на березі біля болота, де пиячили пірати, і вогник із кормового ілюмінатора шхуни, що стояла на кітві. Відплив почався, повернувши судно носом до мене, тож я бачив саму світлову пляму в тумані. Мені довелося досить довго йти по коліно в багнюці, поки я нагнав відступну воду й, пройшовши кілька ярдів убрід, обережно спустив свій човник.

Розділ XXIII

У полоні відпливу

Човник, як я й припускав, годився для людини мого зросту й ваги – легкий і рухливий, але водночас і такий верткий, що керувати ним – сам клопіт. Він постійно лягав у дрейф і кружляв, попри всі мої зусилля. Пізніше сам Бен Ґанн визнав, що «треба звикнути до вдачі човника, щоб керувати ним».

Авжеж, я не знав вдачі човника, і він ішов у будь-якому напрямку, тільки не туди, куди треба. Частіше він просто повертав до берега, і, коли б не відплив, я нізащо не дістався б до шхуни. На щастя, відплив ніс мене прямісінько на «Іспаньйолу». Спочатку вона виринула з темряви чорною масою, далі проступили обриси корпуса і щогл, а потім швидка течія відпливу понесла мене до кітвового каната, за який я спритно вхопився.

Канат під вагою судна напнувся, як тятива. Навколо корпуса шхуни в темряві відплив вирував і бурхав, як гірський потік. Один удар ножа, і «Іспаньйола», підхоплена відпливом, помчала б у відкрите море.

Однак я вчасно зметикував, що туго напнутий канат, якщо його перерізати одним махом, ударить мене сильніше, ніж кінь брикне задніми ногами. Якби я зважився на цей божевільний учинок,