Читати книгу - "Соловей"

class="p1">— Я хочу бачити капітана Бека, — сказала вона.

— А-а…

Вартовий, відчинивши перед нею двері, тицьнув на широкі сходи й жестом показав номер два.

В’янн зайшла в головну залу мерії. Тут було повно чоловіків у військовій формі. Вона намагалася не дивитися нікому в очі й, поквапившись до сходів, побігла вгору під пильним поглядом фюрера, чий портрет затуляв більшу частину стіни.

На другому поверсі вона зустріла ще одного чоловіка в уніформі й спитала:

— Я можу бачити капітана Бека?

— Так, мадам.

Він провів її до дверей у кінці коридору й постукав. Почувши відповідь, він відчинив для неї двері.

Бек сидів за гарно оздобленим золотом чорним столом, що, вочевидь, принесли сюди з якогось із великих навколишніх будинків. Позаду нього на стіні висів портрет Гітлера й різні карти. На столі стояла друкарська машина й копіювальний прес. У кутку було згромаджено конфісковані радіоприймачі, але найгірше те, що там лежала їжа. Безліч коробок з їжею, величезна кількість консервованого м’яса й круги сиру, що були викладені попід стіною.

— Мадам Моріак, — сказав він, швидко підвівшись. — Яка приємна несподіванка. — Він підійшов до неї. — Чим я можу вам допомогти?

— Я щодо вчителів, яких ви звільнили.

— Не я, мадам.

В’янн поглянула на відчинені двері, підійшла до нього ближче й стишила голос:

— Ви казали, що той список — проста формальність.

— Мені шкода. Чесно. Саме так мені сказали.

— Вони потрібні нам у школі.

— Те, що ви прийшли сюди… може бути небезпечно. — Він підійшов до неї впритул. — Вам не варто привертати до себе увагу, мадам Моріак. Не тут. Є один чоловік… — Він поглянув на двері й замовк. — Ідіть, мадам.

— Шкода, що ви до мене звернулися.

— Мені теж, мадам. — Він із розумінням подивився на неї. — А тепер ідіть. Будь ласка. Вам не варто тут бути.

В’янн повернулася спиною до капітана Бека й купи їжі під портретом фюрера та вийшла з кабінету. Коли вона спускалася сходами, солдати, розглядаючи її, усміхалися один до одного, напевне, жартуючи, що ще одна француженка впадає за привабливим німецьким солдатом, який розбив їй серце. Однак лише вийшовши надвір, вона усвідомила, яку зробила помилку.

На площі було кілька жінок, які бачили, як вона виходить із нацистського лігва.

Однією з них була Ізабель.

В’янн побігла сходами в напрямку Елен Руаль, дружини пекаря, яка привезла хліб у комендатуру.

— Пристосовуєтеся, мадам Моріак? — глузливо зауважила Елен, коли В’янн пройшла повз неї.

Ізабель майже бігла до неї через площу. Важко зітхнувши, В’янн зупинилася, чекаючи на сестру.

— Що ти там робила? — вимогливо спитала Ізабель. Вона говорила надто голосно, чи, може, В’янн просто так здалося.

— Сьогодні вони звільнили вчителів. Не всіх. Лише євреїв, масонів та комуністів. — Від спогадів їй стало зле. Вона згадала тихий коридор і розгубленість учителів, які залишилися. Ніхто не знав, що робити, як кинути виклик нацистам.

— Лише їх, кажеш? — відповіла Ізабель, а її обличчя стало суворим.

— Я не це мала на увазі. Я просто пояснюю, що вони не звільнили всіх. — Навіть їй самій це здавалося слабким виправданням, тож вона замовкла.

— Це не пояснює, чому ти була в їхній штаб-квартирі.

— Я… подумала, що капітан Бек міг би нам допомогти. Допомогти Рейчел.

— Ти просила Бека про послугу?

— Я мусила.

— Французькі жінки нічого не просять у нацистів, В’янн. Боже мій, ти мала б це знати.

— Я знаю, — парирувала В’янн зухвало. — Але…

— Але що?

В’янн більше не могла тримати це в собі.

— Це я дала йому список імен.

Ізабель заклякла. Здавалося, що вона навіть не дихає. Те, як вона поглянула на В’янн, було гірше за ляпас.

— Як ти могла так вчинити? Ти видала їм Рейчел?

— Я н-не знала, — почала заїкатися В’янн. — Звідки я могла знати? Він сказав, що це формальність. — Вона схопила Ізабель за руку. — Пробач мені, Ізабель. Присягаюся, я не знала.

— Тобі потрібно просити пробачення не в мене, В’янн.

В’янн відчувала їдкий глибокий сором. Як вона могла бути такою дурепою? І як, в ім’я всього святого, їй тепер усе виправити? Вона поглянула на годинник. Уроки скоро скінчаться.

— Іди до школи, — сказала В’янн. — Забери Софі й Сару та приведи додому. Я маю дещо зробити.

— Що б це не було, сподіваюся, ти добре подумала.

— Іди, — утомлено повторила В’янн.

Каплиця Святої Жанни була маленькою кам’яною норманською церквою на околиці міста. У її середньовічних стінах та за нею був розташований монастир сестер святого Йосипа — черниць, які опікувалися сирітським притулком і школою.

В’янн зайшла в церкву. Її кроки по холодній кам’яній підлозі відбивалися луною, а дихання перетворювалося на пару. Вона зняла рукавички й опустила кінчики пальців у крижану святу воду. Жінка перехрестилася й пішла до порожньої лави. Ставши навколінки, вона заплющила очі й схилила голову в молитві.

Їй було потрібне напуття і прощення, але вперше в житті вона не могла дібрати слів для молитви. Як можна було пробачити такий дурний і безглуздий вчинок?

Бог побачить її провину та страх і засудить її. Жінка опустила складені руки й знову сіла на дерев’яну лаву.

— В’янн Моріак, це ти?

Настоятелька Марія-Тереза підійшла й сіла поруч із В’янн.

Вона чекала, поки В’янн заговорить. У них завжди так було. Уперше, коли В’янн прийшла до матінки по пораду, їй було шістнадцять, і вона була вагітною. Саме паніматка підтримала її, коли батько назвав її своєю ганьбою. Саме вона поспіхом спланувала весілля та вмовила тата В’янн віддати їй з Антуаном Le Jardin. Матінка казала В’янн, що дитя — це завжди диво, і що молоде кохання все витримає.

— Ви знаєте, що в моєму домі живе німецький солдат? — нарешті озвалася В’янн.

— Вони живуть у всіх великих будинках і готелях.

— Він спитав мене, хто з учителів нашої школи єврей, комуніст і масон.

— І ти йому сказала.

— Ізабель каже, що я дурепа. Хіба не так?

— Ти не дурепа, В’янн. — Вона поглянула на жінку. — Твоя сестра квапиться із судженнями. Наскільки я пам’ятаю, вона завжди була такою.

— Я постійно питаю себе, чи дізналися б вони ці імена без моєї допомоги.

— Вони звільнили євреїв по всьому місту. Хіба ти не знаєш? Мсьє Пенуар більше не керівник поштового відділення, суддя Браяс також утратив посаду. Я отримала звістку з Парижа. Директорку коледжу Севіньє змусили звільнитися, як і всіх євреїв, які співали в Паризькій опері. Можливо, їм потрібна була твоя допомога, а може, й ні. Хоча, звісно ж, вони дізналися б потрібні імена і без