Читати книгу - "Соловей"

тебе, — сказала матінка ніжним і водночас суворим тоном. — Але тепер важливо не це.

— Про що ви?

— Думаю, на цій війні нам доведеться зазирнути глибоко в себе. Ідеться про нас, а не про них.

Сльози застелили очі В’янн.

— Я не знаю, що робити. Антуан завжди про все дбав. Вермахт і гестапо — це для мене занадто.

— Не думай про них. Думай про те, хто ти. Про те, на які жертви ти готова йти, а що тебе зламає.

— Це все ламає мене. Я мала б бути, як Ізабель. Вона така впевнена в усьому. На цій війні для неї є лише чорне й біле. Її ніщо не лякає.

— Ізабель теж зіткнеться з кризою віри. Як і всі ми. Я була тут під час Великої війни. Я знаю, що найважче лише починається. Ти маєш бути сильною.

— Завдяки вірі в Бога.

— Так, звісно, але не лише завдяки вірі. Боюся, молитов і віри буде замало. Дорога праведності часто небезпечна. Будь готовою, В’янн. Це лише перше випробування. Зроби з нього висновки. — Матінка нахилилася до В’янн та обійняла її. В’янн притулилась обличчям до її вовняного одягу.

Після цього їй стало трохи краще.

Настоятелька встала, взяла В’янн за руку й допомогла їй підвестися.

— Може, цього тижня знайдеш час провідати дітей і провести для них урок? Їм сподобалося, як ти вчила їх малювати. Ти ж знаєш, тепер вони недоїдають. Але, хвалити Бога, у сестер чудовий сад. Козяче молоко й сир — це справжній дарунок небес. Утім…

— Так, — сказала В’янн. Усі мусили затягувати паски, але особливо складно це було для дітей.

— Ти не сама і не все від тебе залежить, — мовила паніматка тихо. — Проси про допомогу, коли ти її потребуєш, і сама допомагай, коли можеш. Думаю, саме так потрібно служити Господові, один одному й собі в такі тяжкі часи, як тепер.

«Не все від тебе залежить».

Дорогою додому В’янн думала про слова настоятельки.

Віра завжди допомагала їй. Коли мама почала кашляти, а тоді кашель посилився в страшні напади, після яких на хустинці лишалися краплини крові, В’янн почала молити Бога про все. Про допомогу. Про напуття. Про спосіб обдурити смерть, яка вже стояла на порозі. У чотирнадцять років вона пообіцяла Богові зробити будь-що за порятунок своєї матері. Коли її молитви лишилися без відповіді, вона знову звернулася до Господа й попросила дати їй сили впоратися зі своєю самотністю, байдужістю, мовчазною злістю, нападами люті п’яного батька й істериками Ізабель, яка вимагала постійної уваги.

Знов і знов вона зверталася до Бога, благала про допомогу й клялася у своїй вірі. Їй хотілося думати, що вона не сама контролювала своє життя, а що воно йшло за Його планом, хоч вона цього й не бачила.

Тепер же її надія була дуже слабка й гнітюча.

Вона була сама, і ніхто інший не керував тим, що відбувається. Ніхто, крім нацистів.

Вона зробила страшну помилку. Вона не могла все виправити, хоч і сподівалася на таку можливість. Так чи інакше, правильно було б визнати свою відповідальність і провину та вибачитися. Хай там що, а вона хотіла залишатися хорошою жінкою.

І вона знала, що має робити.

Вона знала, але підійшовши до воріт будинку Рейчел, не змогла поворухнутися. Ноги були важкі, як і тягар на її серці.

Жінка глибоко вдихнула й постукала. Почулися кроки, а тоді двері відчинилися. Рейчел тримала сина, який спав, в одній руці й пару вовняних штанців — і іншій.

— В’янн, — усміхнулася вона. — Заходь.

В’янн ледве переборола своє боягузтво. «О, Рейчел, я просто зайшла привітатися». Натомість вона знову глибоко вдихнула й зайшла в будинок слідом за подругою. Вона сіла на своє звичне місце в м’якому кріслі біля вогню.

— Потримай Арі, я зроблю нам кави.

В’янн узяла сонне немовля на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, і вона, погладивши по спинці, поцілувала його в голівку.

— Я чула, що Червоний Хрест привіз якісь посилки до таборів військовополонених, — сказала Рейчел, заходячи в кімнату з двома філіжанками кави. Одну вона поставила на столик поруч із В’янн. — Де дівчата?

— У мене, з Ізабель. Мабуть, вчаться стріляти.

Рейчел засміялася.

— Могло бути й гірше. — Вона скинула штанці з плеча й, поклавши в солом’яний кошик до решти шитва, сіла навпроти В’янн.

В’янн вдихнула солодкий аромат немовляти. Коли вона підвела очі, Рейчел пильно дивилася на неї.

— Це один із тих днів? — спитала вона тихо.

В’янн невпевнено всміхнулася. Рейчел знала, як сильно В’янн іноді тужила за померлими немовлятами і як сильно хотіла ще дітей. Коли Рейчел завагітніла Арі, для їхніх стосунків це було трохи складно. Щастя для Рейчел… і трохи заздрощів.

— Ні, — сказала В’янн. Повільно підійнявши голову, вона поглянула в очі найкращої подруги. — Я маю тобі дещо сказати.

— Що?

В'янн зітхнула.

— Пам’ятаєш той день, коли ми писали листівки, а капітан Бек чекав на мене, коли ми повернулися додому?

— Так. Я пропонувала піти з тобою.

— Якби ж я тоді погодилася. Хоча навряд це щось змінило б. Він просто зачекав би, поки ти підеш.

Рейчел почала підводитись.

— Він не…

— Ні-ні, — швидко перебила В’янн. — Ідеться не про це. Того дня, коли я повернулася, він працював за столом у їдальні: щось писав. Він… попросив мене скласти список імен. Бек хотів знати, хто з учителів у школі єврей чи комуніст. — Вона зробила паузу. — Він також питав про гомосексуалістів і масонів, наче люди говорять про такі речі.

— Ти сказала йому, що не знаєш, правда ж?

Від сорому В’янн відвела погляд, але лише на секунду. Вона змусила себе сказати:

— Я дала йому твоє ім’я, Рейчел. Разом з іншими.

Рейчел заклякла. Кров відлила від її обличчя, зробивши темні очі дуже виразними.

— І вони нас звільнили.

В’янн проковтнула клубок у горлі й кивнула.

Рейчел підвелася й пішла геть, ігноруючи благання В’янн і не дозволяючи їй торкнутися себе. Вона рушила в спальню і грюкнула дверима.

Час минав повільно під монотонні зітхання, молитви й скрипіння стільця. В’янн дивилася, як рухаються маленькі чорні стрілки годинника над каміном. Вона погладжувала спинку дитини їм у такт.

Нарешті двері відчинилися. Рейчел повернулася в кімнату. Її волосся було скуйовджене, наче вона хаотично водила по ньому руками, а обличчя вкривали плями, що свідчили про тривогу чи гнів. Можливо, все одразу. Її очі були червоні від сліз.

— Мені так прикро, — підводячись, сказала В’янн. — Пробач мені.

Рейчел стояла перед нею, дивлячись на неї звисока. Та гнів,