Читати книгу - "Смарагд"

ніби вдарив малу дитину. І пожалкував. Схотілося, аби Мирослава не повірила, витягла з його грудей ту скабку, яку він тільки-но сам собі загнав.

Але дівчина мовчала, лише часто кліпала довгими віями, намагаючись приховати сльози. Зрозуміла, що юнак відштовхнув її, і стало соромно за свою нав’язливість. Підхопилася зі стільця:

— Ну, добре, я піду, — не повертаючись, уже біля дверей додала: — Видужуй.

Вона пішла, а Данило стиснув рукою ковдру, потім підтягнув до обличчя й закусив зубами.

Нарешті вишив картину.

— Зелені мало, — оцінила його роботу Маріуца. — Квітки ростуть, наче з каменю. Коли хочеш, можу перешити.

— Ні, — заперечив онук, — я таку хотів.

А через кілька тижнів, опираючись на палицю, самостійно вийшов на вулицю. Маріуца раділа з того і вже не раз починала розмову про його завтрашній день:

— Довчився б своє. Потім десь би приткнувся, працював і не нудився б життям. А там… і пару собі знайшов, — давно розпитала про Мирославу, хоча й сама знала її ще з маленьких.

— Кому я треба, — відмахувався від баби онук, — без мене хлопців у селі вистачає.

— Де ті хлопці? — Маріуца сердилася, коли він опирався. — Всі в місто поз’їжджали, а тут лишилися, кому невикрутка. Через одного спиваються. Он батько твій, — з тугою глянула на онука, — звір звіром, і все через горілку…

Казала то для Данила, а в душі жаліла сина, бо знала, що невістка не любить Григорія, обох його старших дітей і її, стару. Та нелюбов отруювала синове життя і все в домі. Скільки разів хотіла піти, щоб не дихати цим отруйним повітрям. Потай від сина чепурила свою хату на хуторі, просила когось, щоб «підлатав», коли якась деревина прогнивала, інколи й піч протоплювала. Тоді подовгу сиділа перед полум’ям і про щось думала. І ось тепер, коли Данило знову підвівся на ноги, нарешті наважилася:

— Як не кажи, а ти в цій хаті чужий. Та… й мені не мед тут. Оце б повернутися на хутір — у мене пенсія і в тебе — не помремо з голоду, а потихеньку обжилися б…

Данило не чекав такої розмови й спочатку не знав, що відповісти. Але чомусь уявив самотню Маріуцу в маленькій хатині, відкритій усім вітрам.

— Ні-ні, — заперечив гарячково. — Я, знаєш… Я для себе ще нічого не вирішив. Ти не сердься, та я піду своєю дорогою.

— Підеш, — баба сумно похитала головою. — Я давно знаю, що підеш. От тільки якби ти сам знав, куди йти, а не блукав, наче лоша без табуна.

Дань вийшов на вулицю і відчув, що йому зараз байдужі й оця хата, і оце подвір’я, і той хутір, який так часто снився в Афганістані. Мабуть, циганська кров переважала. А таки переважала, бо страшенно схотілося кудись іти. Йти і йти, від села до села. Йти, скільки подужає, бути наодинці не тільки з собою, а з усім оцим світом. Щоб щось переболіло в ньому. Бо коли рани у спині потроху гоїлися, то інше не хотіло гоїтися, будило по ночах несамовитим криком смертельно пораненого афганця, ставало перед ним залитим кров’ю Олеговим обличчям, розстріляними солдатами перед палаючими бензовозами. Ще й іще мучило, мовби мстилося за те, що вижив і прийшов під оці рідні зорі, а не вмер на чужій землі.

Не раз виходив за село, брів луками навмання, йшов до річки, потім — до лісу. Ось і тепер сів на старенькому містку відпочити. Під містком сонно текла невелика річечка. Маленькі рибенята плавали зграйками, виблискуючи проти сонця лускою, лякалися тіні, що падала від юнака на воду, а невидима течія легенько гойдала над ними зелене латаття. «Рай, — подумав Данило й посміхнувся зі своєї думки, але відразу перед очима уявилося пекло у вигляді афганської землі. І мовби відчув на обличчі гарячий подих вітру. — Е, ні, — заперечив сам собі, — афганці вмирають за ту землю, значить, вона теж їм здається раєм. — Похитав головою знову, сперечаючись сам із собою, — оце рай, оця земля, оця така…» — соромився тих слів, що спадали на думку. Підвівся з містка, глянув на воду й побачив там зеленувате небо.

Ішов лісом, вслухаючись у його таємничість. Зупинився, підвів голову й між дерев знову побачив небо, тільки вже прозоро-блакитне, подекуди з білими хмарками. Прихилився плечем до старої берези й заплющив очі. Довго стояв, мовби до чогось дослухався у самому собі. Нехай би Мирослава ще прийшла. Хоча б один раз. Не прийде, бо він — каліка. І хіба лише… Стиснув рукою палицю. Краще б у тому бою загинув не Олег. Краще б йому дісталася та куля. Проковтнув гарячий клубок. А коли живий — вижив, мусить знайти себе, не сидіти ж усе життя у старої баби на шиї… Про батька й Марту не думав, мовби їх і зовсім не було.

Маріуца плакала, умовляла не їхати. Або хоч і їхати, то не тепер, а коли одужає.

— Я вже одужав, — опирався Данило на її слова. — А що палиця…Так модно зараз і від собак захиститися можна.

— Собака — не людина, — сердилася стара жінка, — обійдеш — не зачепить. А як ти будеш у тому Києві сам, ну як? — била розпачливо руками об поли. — Аби ж ти хоч знав, куди їдеш.

— Знаю. Не бійся, не пропаду. — Йому було шкода Маріуцу, що залишалася в оцій, без радості, хаті. Бачив її сльози і вмовляв: — Не переживай за мене. Коли я вже вийшов звідти живим, то тепер житиму довго. А як не будеш дорогу мені сльозами кропити, то й щасливо, — посміхався, лагідно торкався бабиної руки, — благослови краще, ти ж у мене за матір.

Маріуца ще більше заплакала, а потім підняла тремтячу руку, перехрестила:

— Хай береже тебе Господь.

Київ зустрів Данила байдуже, як зустрічав десятки тисяч щоденно. Якесь дівча підхопилося з місця, коли він у метро зайшов до вагона:

— Сідайте, будь ласка.

Данило зніяковів, подякував, але не сів. Міцно вчепився рукою за поручень, в іншій тримав палицю і старенького чемодана. Вийшов на станції «Університет» і пішов до Володимирського собору. Стояв на протилежному боці й довго роздивлявся, мов бачив уперше. Коли зайшов на подвір’я, зрозумів, чому тут немає людей, — двері храму були замкнуті. Розчаровано сів на лаву в тіні високого дерева, роздумуючи, що робити далі. Дістав із чемоданчика дбайливо загорнуті Маріуцою хліб і сало. Окремо лежали огірки й помідори. Надкусив хліба, втупивши погляд у замкнуті двері, і несподівано відчув у душі сумнів, а може, і страх. Бо