Читати книгу - "Нова стара баба"

грядущий» – це назва якогось геніального творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Утім, я любив мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Уся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів. Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників поставте на буфеті – і у вашій домівці запанує родинне щастя», – так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються ними. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити й те, що маєш. У будь-якому випадку, ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, – замріяно казала мати, поліруючи тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни. – Тому у нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих слонів. «Яка ти зіпсована дитина», – сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за що ці муки?» – зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, те, що мене дуже цікавило й збуджувало, однак ставити його перед нею чи бабусею мені здавалося ніяково. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і Стариган Хем, не знав, звідки взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про нього не відав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, у моїй голові затовклися ці спогади про дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою низку спогадів про Старигана Хема, маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити стегнами так, немов я був повією. Схоже, ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських предків. Я смикався, наче наречена в радянському кінофільмі «Солом’яний капелюх», їй так само заважала гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди, подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, хто «самі люди не місцеві». На мене повсякчас хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися.

Учора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці в мене були. Черевики з тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, модна за часів співу бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-а-а-а-а». Головним убором мені мала б служити бандана. Вона була така ж чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж…

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що у наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі «Світ ґудзиків». Швендяв по них довго.

Коли я чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезна урочиста зустріч, на ній поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого товариства. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, у якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. У принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства. Отже, продовжуватиму. У якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні шпильки і навіть шпильки з білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати у метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще де-не-де жевріють, на них можна натрапити у спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам’ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого «шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось, що вони видають за сік журавлини; тільки останній бовдур здатен повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більше, ніж дві гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у подібні дарунки життя). Англійських шпильок я там не знайшов. Однак побачив шпильки жіночі – такі чорні металеві скоби,