Читати книгу - "Нова стара баба"

схожі на те, як перукар олівцем малює жіночу голівку з довгим волоссям чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба було відразу так зробити. Уже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене як для рятівника бабусі від зграй англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку вздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві, надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр’є, завжди щось вигадує: або одяг із консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому стрельнула настільки геніальна ідея.

Тепер я їду в метро. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська шпилька, що розкрила свій металевий писок, – можливо, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, у мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусує мене. Наче блоха. Я привертаю до себе все більше уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що ж із них візьмеш?

Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить питвом, їжею, музикою, де б я не опинився. Я добре знаю рідну місцевість, про це вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений із космічного харчового тюбика голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш із метро на цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулера», котрий він вимовляє як «хунікулер». Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто маряться такі частки, як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше. Філологічні особливості сприйняття мови.

Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я для красного слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсенівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує (баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим із людиною, котра вчепилася у двері?

Я б волав: «Відпусти двері, ану, відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метро курсують за точним графіком, зупинка на станції дві хвилини, це – щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу метрополітену, котрий зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел!

Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому вчасно не зреагував на «козла» у мою спину. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене й мої штанці у вікно.

В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе століття, у добу зубних паст «три-в-одному», навіть у час «зубних паст для усього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає щонайменше п’ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п’ять – це середнє число, буває й більше), мати такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти пащеку, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами?

Я показую їм брутальний американський жест – використовується усього один палець із п’яти, що є на руці (американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу їх, не означає, що не повинен користуватися надбаннями американського народу).

Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський мотив – це циганочка чи, може, «Мурка» чи «Гоп-стоп», – такий уже я невиправний романтик). Я показав їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що поводитися з чоловіками слід обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще і як відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець – це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.

Частина друга

Міра

Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме таке запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я – сліпа. «Бідненька, як же це сталося?» – соло, дуетом, тріо чи хором, залежно