Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

вилогами лежав мов на нього шитий; обидва потрапили в один кавалерійський швадрон, де Йосипові припала служба, для якої він вродився: став швадронним ковалем.

У складі п'ятитисячного корпусу генерала Дверницького одинадцять львівських добровольців пройшли з боями через Сточко, Пулави, Нове Село і опинилися на Волині.

Настала весна. Дверницький розсилав відозви, листівки і прокламації, закликаючи волинян до повстання, та ніхто за зброю не брався, селянам замало було манливого слова «свобода», вони хотіли ще знати, в чому вона полягатиме, але їм нічого не говорили й не обіцяли, волиняки відсиджувалися дома, а Дверницький обзивав їх уродженими рабами.

Ходила чутка, що з Поділля на Волинь пробивається із своїм загоном Устим Кармелюк, але не дійшов — ватажка спіймали і заслали в Сибір, а загін розбрівся. У Надвіслянській легії поляки почали вороже ставитися до русинів, дразнили їх гайдамаками; потім стало відомо, що Ревуха зібрав усього двісті новоспечених козаків, яких розбили під Дашевом, а сам емір пропав; пісні Тимка Надури було заборонено співати; Сухоровський з Йосипом ще більше трималися один одного, до свого русинського походження вже й не признавалися, а офіцери косо дивилися на ту дружбу поручика з простим жовніром.

Міхал бурчав на Йосипа: попався на гачок панських брехень і його потягнув за собою. Фельдмаршал Дибіч йде зі стоп'ятдесятитисячною армією на Варшаву, а магнати Чарторийські і Радзівілли жеруться за берло «начельного вудза»; єдиного, хто хотів проголосити Польщу республікою, — Йоахіма Лелевеля — усунули від керівництва.

«Не за вашу і нашу свободу, а за шляхетську волю воюємо, Йосипе». — «Ти ж мудріший, Міхале, міг був мене спам'ятати». — «Та хто міг сподіватися, що вченого революціоніста пани відтиснуть?» — «А я звідки мав знати?»

У квітні Дверницький став над Стиром недалеко Берестечка — проти втричі більшого корпусу російського генерала Ридігера. Зляканий польський генерал видав прокламацію про ліквідацію кріпацтва. Потекли тоді до Дверницького волинські хлопці — рекрутовані і ще не забрані до царського війська, загорілися жадобою битв вмундировані польські селяни з Мазовша і Підгалля. Змівши корпус Ридігера, Дверницький перейшов Стир, маршируючи на Кременець, а до Берестечка послав залогу — кавалерійський полк під командою капітана Бєльовського.

У Берестечку повстанці розкульбачили коней, почалася пиятика. Йосип підковував румаків у своєму швадроні та все придивлявся до Сухоровського, який у нього настрій, щоб миттю собі такий самий перейняти, — Міхал був веселий. Тільки Август Бєльовський не знав спокою — надто довго не приходили вістки із–за Стиру, а чей війна не закінчилася. Посилав гінців до генерала, вони не поверталися, а одного ранку царські драгуни обступили з півночі півколом містечко.

Цілий день оборонявся полк Бєльовського, платячи за кожен будинок десятками уланів, у місті розривалися гранати, горіли доми, на оборонців безустанно сипався град куль, а надвечір зі Пляшови, куди був ще вихід, прискакав на змиленому коні якийсь улан і подав Бєльовському записку без підпису: «Зусилля ваші марні, переходьте австрійський кордон, генерал Дверницький склав зброю австрійцям під Сморжевом».

Безладно відступали вниз по течії Стиру, в головах не вкладалося: чому переможний і добре озброєний корпус раптом скапітулював, та відступати мусили — царська драгунія йшла за полком Бєльовського по п'ятах аж до кордону.

І тут сталося найстрашніше. Гренадери австрійської прикордонної застави впускали на свою територію тільки офіцерів, а жовнірів стягали з коней і плазом шабель гнали на російський бік. Хто впирався, того звалювали на землю і тягнули за ноги; Йосип вхопився руками за кущ лозини, кілька гренадерів не могли відірвати від неї коваля, врешті кущ вирвався з землі із коренем, Йосип закричав: «Міхале, Міхале!»; Сухоровський бачив ту розправу, він гатив австрійців кулаками по головах, його били в спину прикладами карабінів, штовхали, скручували назад руки…

Незабаром конвойовані польські офіцери зникли у верболозах, а тоді з російського боку прискакали драгуни і, віддавши честь гренадерам, забрали рядових у полон.

«Міхале, Міхале, що я буду без тебе робити!» — ридав Йосип, мов дитина.

Все це відбувалося тут, на цій залучині біля Стиру… Коваль перебрів ріку і, вже не оглядаючись і не обминаючи сіл, йшов на захід — десь там, зовсім недалеко, лежить на горбах Львів, а обіч міста, під кайзервальдівським узгір'ям, збіглася докупи дрібнохата тісна Льоншанівка, розділена надвоє вузенькою крутою вуличкою Круп'ярською, що спинається вверх до Кайзервальда. У її кінці, на самому белебні, звідки видно Знесіння й Чортову скалу, що визирає сірою шапкою з Винниківського лісу, куриться сизим димком кузня (та де там куриться…), а на початку біля Личаківської напевно–таки гуде корчма «Пекелка», де п'ють, танцюють, грають в шахи і в карти ремісні люди, — і серед них Міхал Сухоровський.

Ще день–два — і Йосип побачить його, обніме й скаже: «Ти, Міхале, вчений, а я вченіший, ти мені розказував про декабристів, а я знав живого. Я при ньому такий закінчив університет, в якому тобі ніколи не доведеться вчитися; нема вже Івана Рюміна, але частину його я несу з собою, в собі, я інший став, і ми всі станемо іншими, бо вже знаємо, за що і проти кого треба воювати».

Міхал напевне вечорами просиджує в «Пекелку», бо куди йому приходити, як не до пані Малгосі; Йосип завтра його зустріне і попросить прощення за те, що виманив його проливати кров за панів, але ж, Міхале, там і польські бідарі за панів кров проливали і волю свою віддали, бо повірили, що настала пора боротися за свободу. А вона, та пора, тільки має настати — коли виздихають ті, які зрадили нас на пляшівських болотах.

Я вже не познайомлю тебе з Іваном, він лежить під сосною у волинському лісі, а мені в пам'яті весь час бринять слова вірша, якого він завжди говорив напам'ять, коли ставало дуже важко… Ти любиш вірші, сам їх складаєш, а цього написав ув'язнений декабрист Одоєвський, я самого поета не знаю, але вірш який!

Наш скорбный труд не пропадет,

Из искры возгорится пламя,

И просвещенный наш народ

Сберется под святое знамя!

Це станеться, Міхале, хіба мало таких іскор у моїй кузні, а в інших ремісничих майстернях хіба мало, і якби з кожної вибухло полум'я! А в тебе скільки тих іскор у голові, ти ж такий розумний… А люду в нас! Та невже не знайдеться хоч один, хто роздує ті іскри, і підуть вони шугати полум'ям поміж народом, темряву розганяти, просвіщати і збирати нас під святе знамено?

Кілька днів ішов Йосип, в думці розмовляючи з Міхалом, з