Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Іваном, з собою, і врешті побачив — так, ніби ніколи не покидав цих місць, — винниківську винокурню, а за нею, трохи далі, дрібний розсип льоншанівських хаток. Він зупинився, на мить приріс до землі, а тоді рвонувся з місця і побіг легко й прудко, немов ті ноги не пройшли тисячі верст, немов важке ковальське тіло стало враз легким, як у бігуна; Йосип тупотів стежками Кайзервальда і, задиханий, знеможений, зупинився нарешті біля своєї кузні.

Вона була холодна й мертва, обіч перекособочилася хатка, відхилені двері звисли на одній завісі. Йосип заглянув досередини свого житла — звідти тягло пусткою і цвіллю. Зайшов до кузні: на долівці чорнів горбик притоптаного вугілля, зі стіни стирчала жердина, на якій колись висів ковальський міх, за кувадлом, кліщами й молотами слід пропав — що ж, ремісникам потрібен інструмент, а по Йосипові в «Пекелку» давно вже, мабуть, випили за упокой… Треба йти до корчми, вже вечоріє, там напевно сидить Міхал. Міхал мусить там бути!

Йосип зійшов Круп'ярською вниз, двері корчми були відхилені, як і півтора року тому, він ступив на високі східці, з яких не раз спускав униз під кущики бузку чужих зальотників, заглянув досередини: шинкарка Малгося, та сама — товстозада, з підпухлими від вина очима, цідила з бочки пиво, за столиками сиділи незнайомі люди.

Коваль зайшов, став навпроти Малгосі, кивнув їй головою — так, ніби вчора тут пиячив, а нині зайшов похмелитися, а та підозріло позирала на ґевала у пошарпаній тілогрійці, з якої вилазило мішковиння, скоса моргнула до клієнтів, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що він, очевидно, змінився, і Малгося його не впізнає.

— Малгосю, — сказав, силувано посміхаючись, — я ж Йосип…

— А бодай тебе… — Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. — Ти звідки тут узявся… такий…

— Та по селах ходив, на фільварки… Там роботи до чорта… А де Міхал?

— Який Міхал? — Шинкарка цідила пиво, спідлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.

— Як — який? Таж Сухоровський…

Малгося опустила очі, вони забігали, немов чогось шукали на шинквасі. Не підводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосипові, мовлячи сухо:

— Не знаю, де він…

— Як ти можеш не знати, де Міхал?

— Ти мав би відати, а в нас тепер ніхто нічого не знає…

Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляє Малгося… Пішов униз Личаківською, йому зустрічалися знайомі шевці, слюсарі, муляри, підходив до них, нагадуючи, що він коваль з Круп'ярської. Колишні братове–ремісники поглядали на Йосипа сторожко і з недовір'ям, навіть не запитували, де він був, а про Міхала жоден нічого не хотів казати — віднікувались, мовляв, і не знають такого.

Що ж трапилося? А може, й не вернувся. Адже бачив Йосип, як Міхал гамселив кулаками австрійців над Стиром, могли й пристрелити…

Вийшов на Губернаторські вали, звернув на Векслярську, зупинився: з–за рогу виїжджав запряжений двома шкап'ятами похоронний караван, Йосип упізнав Курковського, підбіг до нього, той цвьохнув батогом, щоб не підходив: «Не видиш, холерного пана везу, йолопе!» — «Пане Курковський, я коваль Йосип з Круп'ярської, ваших коней кував, ви нас з Сухоровським до Белза везли… Скажіть, де Міхал?» — «Пріч, волоцюго, не квапся до мене, встигнеш! — таки вдарив Курковський Йосипа батогом. — Міхала йому… Я тих Міхалів вже й не знаю скільки відвіз на Пелчинський цвинтар».

Йосип вибіг на Ринок: у кнайпі «Унтер цвайундфірціг» напевно стоїть у кутку Ясьо Сакрамент, де б дівся, він повинен знати щось про Міхала.

Ясьо цигикав на скрипці, схиливши набік голову, Йосип припав до нього, обняв. Ясьо коваля впізнав відразу, довго дихав йому в шию, тулився і схлипував.

— Скажи, де Міхал, Ясю?..

Довго стояв музика мовчки, опустивши скорботно голову, потім приклав до плеча скрипку, притиснув її підборіддям, потягнув смичком по струнах, сльози краплями бризнули з його великих сумних очей, він заспівав:

Над рікою Ебро у тихому смутку

Молода циганка співала…

Це була улюблена Міхалова пісня, але чому плаче, співаючи її, Ясьо Сакрамент?

— Що це значить, Ясю, чому ти співаєш його пісню з таким жалем? — термосив Йосип за плече скрипаля.

— У тюрмі Міхал, — прошепотів музика, ковтаючи сльози. — У тюрмі. Німчик Брейндель його запакував… той офіцер, якому Міхал пунш в лице вилив. Щось там ще було між ними, я не знаю. А потім йому про все нагадали…

Йосип безпорадно дивився на Яся, заперечливо похитував головою, ще мав крихту надії: а може, Сакрамент видумав цю історію, він часом байкує, бо ж — дитина, але сльози так рясно лилися з його очей, обмиваючи великі білки і рожеве, без заросту обличчя, що Йосип мусив повірити.

Сказав таке, чого не міг зрозуміти Ясьо:

— Обидва ми, Міхале, спізналися з росіянами, але кожен по–своєму… Господи, та це ж неправда, що Брейндель з Рюміним — родаки!

Справа Сухоровського не була аж такою тяжкою, щоб під час слідства він мусив сидіти в одиночній камері. Судовий лікар не виявив слідів опіків на лиці у Брейнделя, і взагалі резидент не мав доказів на те, що цей велетень у куртці й райтках, перешитих з польського мундира, є тим самим нахабою, котрий ще взимку в кнайпі «Унтер цвайундфірціг» виплюснув йому в обличчя пунш. Ну, а за рукоприкладство до чужоземця, який виконує дипломатичну службу, звичайно, кара належиться. Проте актуарій карного суду Зайончковський готовий був крізь пальці дивитися на те, що Сухоровський напав на Брейнделя і побив його, — резидент давно вже набрид губерніальній владі своєю процарською діяльністю у Львові, — та під час слідства виявилися за Міхалом інші — давні гріхи.

Але й вони не були смертні. Ніхто ніколи не ловив його на грабунках, а свідчення продажних шавронів не підтвердатувалися, поліцаї після сутолоки біля театру залишилися живі, а завсідники «Пекелка» нічого поганого про Міхала сказати не могли, проте начальник кармелітської тюрми на Галицькій вулиці змушений був поселити неспокійного в'язня в одиночку — на вимогу злодіїв.

Шаврони, до яких у камеру кинули Сухоровського, не могли йому простити зради, а що вправитися з ним не мали сил і при кожній спробі зробити «темну» колишньому отаманові хтось з напасників не дораховувався зубів або лежав потім з вивихнутою ключицею чи пом'ятими ребрами, — то почали просити начальника тюрми, щоб розлучив їх, чесних злодіїв, із скурвисином, який так ганебно зрадив їх — почепив на себе офіцерський