Читати книгу - "Гостi на мітлi"

загойдалася жвавіше. Вона начебто упрохувала Таню: сідай, покатаю!

«А що, коли я й справді трохи покатаюся? — мимохіть по дума лося дівчинці. — Звичайно, чіпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсім, зовсім трохи… Покатаюся у дворі і поставлю назад…»

Таня присіла на держак і подумки віддала команду зробити одне коло.

Проте мітла несподівано рвонулася вгору. Ось вона зрівнялася з димарем, потім з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мітла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здійматися вище й вище.

Таню огорнув жах. Вона хотіла закричати, покликати на допомогу Ядвігу Олізарівну, проте вуста чомусь перестали її слухатися.

А мітла тим часом порівнялася з рідкими хмарками. Тоді розвернулася вістрям у бік повного місяця, що тільки-но викотився з-за обрію — і полетіла, помчалася, з кожною секундою збільшуючи свій і без того стрімкий лет.

Вітер зловтішне свистів у вухах, стало зимно, — а мітла летіла собі та й летіла. Земля внизу розтанула, розчинилася в сріблястих сутінках, і лише нечисленні вогники вказували, де вона знаходилася.

Таня вже й рук не відчувала від холоду, зуби вибивали невпинний дріб, а мітла все летіла й летіла невідомо куди.

Нарешті вона почала повільно знижуватися. Далеко попереду забовванів високий пагорб без жодного кущика на вершині. На ньому безладно метушилося безліч вогників. Щось підказало Тані, що оце і є та сама Лиса гора, куди влітку, в ніч повного місяця, збираються на свої ігрища відьми.

Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збільшувалися у розмірах. Зненацька дикий гуркіт і ревисько, мов буря, налетіли на Таню. Навколо неї, немов у страшному сні, замиготіли роззявлені пащеки, тьмяно заблищали вибалушені, божевільні очі… Тої ж миті над Лисою горою прогримів чийсь оглушливий голос:

— Стережися! Між нами людина!

Нарешті Ядвіга Олізарівна закінчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долоні, щось проказала незрозумілою скоромовкою — і СТУПа, слухняно піднявшись над землею, розчинилася в повітрі. А Ядвіга Олізарівна присіла на моріжок і задумалася про те, що не сьогодні-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподівано довелося зазнати стільки доброго…

Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, віддалений голос дівчинки, який долинув від самітного будиночка. Через деякий час Ядвіга Олізарівна підвелася з землі і поволі пішла лугом, пестливо доторкуючись рукою до голівок зарошених вже квітів.

«От і все, — втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. — Шкода, дуже шкода…»

Світла запалювати вона не стала. Очі баби-яги бачили вночі не гірше, ніж удень. До того ж, зійшов повен місяць.

Ядвіга Олізарівна рушила було до постелі, та раптом заклякла, мов укопана, їй здалося, ніби в кімнаті чогось не вистачає. Але чого — зрозуміти не могла.

На всяк випадок вона запалила каганця і уважно обвела поглядом кімнату. Тут начебто все стояло на своїх місцях. Кухлики, миски, снопики трав…

Тоді вона вийшла в сіни, виглянула на подвір'я. І раптом її мов морозом обсипало: в будинку не було мітли!

Ядвіга Олізарівна двічі обійшла навколо обійстя. Потім подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мітли не було і там.

Ядвіга Олізарівна прожогом кинулася до хати, розвела в печі вогонь, заповнила горнятко лише їй відомими травами і, коли вода закипіла, перенесла горнятко на стіл. Потім взялася чаклувати над ним.

Через хвилину пара, що стовпом піднялася з горнятка, засвітилася зсередини. В тому світлі з'явилося зображення якоїсь дівчинки. Придивившись, Ядвіга Олізарівна розпізнала у ній Таню.

Ось дівчинка зайшла на подвір'я, озирнулася, і її вуста щось вимовили. Ядвіга Олізарівна здогадалася, що Таня покликала її. Потому від стіни відштовхнулася мітла. Погойдуючись, вона підпливла до дівчинки.

Ядвізі Олізарівні перехопило подих. Цієї ночі, так, саме цієї ночі, коли в небі сходив повен місяць, жодному з людей ні в якому разі не можна було доторкуватися до мітли!

Застиглими очима Ядвіга Олізарівна стежила за тим, як Таня присіла на держално, як мітла прожогом шугонула вгору і подалася в напрямку Лисої гори…

Бичачі, собачі і гадючі очі дружно втупилися в Таню. Юрма гойднулася і розлючено загуділа.

— Е-е, стривайте! — вигукнула раптом кривобока потвора з свинячим писком. — Та вона ж верхи на мітлі! І мітла та належить нашій Ядвізі Олізарівні!

Все заглушив зловтішний регіт. Якийсь висхлий скелет у захваті ляснув клешнями по колінах:

— Оце так Олізарівна! Це ж треба — в таку ніч прислати нам в подарунок людську дитину!

— А сама навіть не доторкнулася до неї, — зауважила потвора з свинячим писком. — Дивіться — в неї все людське, нічого нашого і близько немає!

— Немає — так буде! — просурмив кінський тулуб на слонячих ногах. — Для початку прикрутимо їй совину голову. А замість рук примайструємо жаб'ячі лапки. Нумо, до роботи!

Юрма зареготала і кинулася на Таню. Хтось збив її з ніг, чиїсь крижані кігті зімкнулися на шиї…

І тієї миті неначе вихор налетів на Лису гору.

— Зупиніться! — пролунав голос Ядвіги Олізарівни. — Відійдіть від неї!

Її СТУПа з розгону врізалася в натовп. Почувся тріск, стогони, гучні прокльони. Кінський тулуб на слонячих ногах відлетів далеко убік і покотився по схилу, підминаючи, наче дорожній коток, під себе всіх, хто траплявся на його шляху.

— Ти що — вчаділа? — потираючи боки, поцікавився тулуб. — Гадаєш, коли старша відьма, то вже все дозволено, га?

— Відійдіть від дитини, — повторила Ядвіга Олізарівна. — Всі відійдіть.

Вона обережно взяла на руки знесилену Таню і перенесла її до СТУПи.

— Е, та вона з цією дівчинкою збирається чкурнути від нас! — загугнявів кінський тулуб, коли СТУПа почала підніматися в повітря. — Не бувати цьому!

— Не бувати! — підхопив натовп і кинувся услід за СТУПою. — Тримай її! Тримай, поки не розігналася!

Ікла та щелепи з хрумтінням впивалися в дерев'яні борти, кістляві пальці хижо хапали повітря, держална мітел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвіга Олізарівна спритно ухилялася від тих ударів і сама щосили гамселила мітлою по пиках, клешнях і писках.

— Таню, нахились! — гукнула вона.

Проте було вже пізно. Над головою у дівчинки щось гримнуло, і дикий, нестерпний біль пронизав Таню наскрізь. Вона скрикнула і втратила свідомість.

Опам'яталася Таня в самітному будиночку.

За вікном розвиднювалося. Ядвіга Олізарівна поралася біля печі. Відблиски вогню падали на її змарніле обличчя.

— Прокинулася, дитино моя? — запитала вона, ледве дівчинка розплющила очі. — Боляче тобі, так?

— Дуже, — призналася Таня. їй нестерпно пекло всередині, голова, здавалося, от-от розколеться.

— Потерпи, дитинко, — сказала баба-яга. — Потерпи ще трішечки… — Вона процідила через марлю склянку якогось відвару і дала Тані випити. — Зараз буде легше.

— Мені так соромно за ту