Читати книгу - "Місто Боуган"

горлового клацання — сягнув фетиш-салону й заповз у вікно номера на горішньому поверсі, де його й почув Здоровань Дом Ґлісон, кремезний новинар, що лежав на ліжку черевцем донизу. Він цмулив кисле французьке бренді з дитячої пляшечки й рясно пітнів, доки сімнадцятирічна хвойда сотню разів шмагала його розпашілий зад інкрустованою перлами ручкою гребінця.

— Слабкий, слабкий я чоловік, — зітхнув Дом.

Хвойда випнула губки і далі лишала в нього на шкірі сліди, рахуючи собі під ніс:

— Сімсят шісь… сімсят сім… сімсят вісім…

Поміж тихими стогонами й ковтками з соски Здоровань Дом чудувався химерно-точному дзижчанню нічної пташки: мабуть, занесло її сюди штормом з-над океану, саме стоїть пора бур. Він загарчав від щастя та сорому: повільні зміни пір року й нові початки завжди його тішили.

— Сімсят девіть… вісімсят… вісімсят дин…

Ну в неї і зап’ясток! Піддаючись — знову і знову! — власній слабкості, він — о, шмаркатий Дом, о, зіпсутий Дом! — насолоджувався…

— Вісімсят штири… вісімсят п’я…

…болем, який хвойда видобувала з його гріховних кісток, але почав задумуватися і про вечерю — чи не поласувати б камбалою? — і про те, що дзижчання дивної пташки чимось нагадує звуки старої лейки горбаня Ґраймза, правда ж? — а також про колонку від редактора…

— Двяносто… двяносто-дин…

…для наступного випуску «Месника». У Стилягах назріває боротьба за спадкоємність, тут питань нема. Це — непростий момент для міста.

Молокосос Станнерс.

Тугодум Берк.

Косоока Цзинь.

Всі інтригують. Всі маневрують. Логан Гартнетт переміг К’юзака, але продемонстрував слабкість, бо мусив шукати підтримки поза Стилягами. Відкриті прояви слабкощів у Боугані нерідко звістують смерть. Але Дом вирішив, що у слові від редактора проситиме потерпіти, лишити Цибатого у спокої й утримати…

— Двяносто шісь, двяносто сім…

…статус кво. Врешті, кажіть про Цибатого, що хочете, але стилю в нього не відняти.

— Двяносто двять…

Це факт: камера його любить. Високий чоловік, худий, вдягнений зі смаком. Дивно, але його бракуватиме. Дом підготувався до останнього удару гребенем, який хвойда завжди завдавала особливо ядучо, — і справді, вона високо занесла руку, й удар насолоди приземлився з великою люттю.

— Рівно соточка, пане Ґлісоне!

Він, Дом, гучно застогнав — знову соромно! — і стогін товстуна покотився за вікно й тихо полинув униз, де його злизав вітровій, пожбурив над димопільські дахи, поніс над чорними боуганськими водами, він слабшав і тихшав у повітрі, аж доки на пристані по бік Манівців його не заглушили звуки м’ясних возів, що клацали підбитими залізом колесами по бруківці.

*

Дивилися вони, Старигань Менніон і Ґант Бродрік, як вози котяться від критого ринку до бійні — нічна зміна у розпалі, — прихилившись до брудної цегляної стінки старого складу, і сердито щось бурчали в тому галасі.

— Щось ти під цей вітер невеселий, Ґ. Ти ж не проти, що я так, тіпа, прямо?

— Такий я вродився, Бенні.

— Та ну тебе, мучень сраний.

Ґант скис, знизав плечима.

— Це все через місто, знаєш?

Ось що думав Старигань: його непокоїло, як Ґантів погляд заворожено завмирає на чорних хвилях річки. Недобре це. Старигань цідив намистини порожніх балачок із вельветового міха.

— Не місто — причина всіх твоїх проблем, Ґанте. Чуєш, що я діло кажу? І не місто їх вирішить. Ти забагато ваги покладаєш на…

— На мрії, хочеш сказати?

— Всі ми мріємо, щоб молодість вернулася, Ґанте! Щоб витанцьовувать у блідому місячному світлі, лапать свіжі попки! І від того, що цьому не бувать, стає тільки солодше! Тільки, хлопче, ти у старовині не втони. Час іти далі! Я тобі от шо скажу, Ґанте: ти з тою дівкою три, курва, тижні гуляв! А тоді вештався Плаєм, і хоч тобі кіл на голові теши — вогонь в очах, у черепі безум…

— Вона просто не хотіла мене слухати, Стариганю.

— А ти, Ґанте, чого чекав?

— Але й це — не найгірше.

— Ну?

— А найгірше… найгірше те, що я навіть її не схотів.

— Бо, курча, 25 років минуло, мавпа ти, свинойоб! Багато води спливло, Ґанте. Життя спливло. Дівчата в Боугані недовго залишаються дівчатами. А потім, знаєш-но, нам доводиться… домовлятися з собою, чи шо. Бо як інакше жити з тим, що ми зробили, з нашим вибором? Так уже в нашім Боугані сранім… ну, слухай… непросте це місто… це місце… ну, гаразд, усе я знаю. А все одно от мелю…

У ту мить Ґант хитро підморгнув Стариганеві.

— Думаєш, я з власної волі повернувся?

Тиша затягнулася, доки Старигань зважував відповідь.

— Що ти мені кажеш, Ґ.?

— Думаєш, мене просто так би сюди пустили?

Від розуміння у Стариганя холодок побіг шкірою.

— Кажеш…

Ґант відштовхнувся від стінки складу і скерував свої мешти у глиб манівцівської ночі.

— Кажу, що робота в мене є, Бенні.

Озирнувся з недоброю посмішечкою.

— Ви, містере Менніоне, пане, не хвилюйтеся — мені є чим зайнятися… план я складаю, січете?

Від самої думки про план Старигань посміхнувся — безумне місто Боуган завжди було нещадне до планів.

— Хочеш мене насмішити, Ґ.? То, давай, розкажи мені про цей свій план.

Дивився йому услід:

Дебелий чолов’яга звертає у манівцівський завулок. Ноги розчепірює, як старий пияцюга… але так статечно розвів плечі, як тільки на природі вміють. Проте навіть такий хитрун і сміливець, як Ґант, не зумів змусити Боуган скоритися своїм бажанням, і Старигань розумів, що невблаганно наближається пітьма.

Сум тягнувся з річки, як вітерець, і грів йому обличчя.

А тоді він мимоволі почав виклацувати пальцями ритм, бо гуркіт м’ясних возів був прекрасною перкусією до мерехтіння мелодії каліпсо, що долинала з вулиці де Валери.

*

Зграйка хлопчаків, що набивалися у Стиляги — років по чотирнадцять, гормон бушує, вусики-пушок, очі самогубців, хрипка бравада у надтріснутих голосах, — вихиляли стегнами в ритм каліпсо перед забігайлівкою, виписували в повітрі кола носаками, передавали косячок — всі восьмеро присмоктувалися — і не зводили сором’язливих поглядів з кафе «Альядос» далі по вулиці.

Перед цими дверима можна було побачити Вовчика Станнерса, чи Мудака Берка з його любкою-німчуркою Ангеліною, чи — ото вже радість — смертоносну дівчину Цзинь із «Го Пі».

Саме ці легендарні імена були на вустах боуганської молоді, коли весна 54-го вступила у свої права.

Ця волога ніч опанувала хлопцями, й погань підступом увійшла їм у кров, і вони затягнули давню мелодію, у яку вплели приспів у стилі ду-воп, добре допасований до бітів каліпсо, — і співали вони хрипко й солодко, а на юних обличчях проступав загрозливий спокій.

Так, і пісня линула до бабусьок, що розвішували прання по