Читати книгу - "Місто Боуган"

манівцівських дахах, і ті завмирали на мент, сумно посміхалися й собі хрипко заводили:

— …під ногами… почина кришиться… наша любов живиться вічно… цемент і глина…

Дух змін линув у квітневім повітрі з піснею, віяв у глиб Манівців, і прадавні завулки оживали з настанням сезону.

Пси висовували писки з під’їздів панельок у теплу ніч.

На стоїчних громадських деревах по манівцівських площах проступав дивний, повитий димом квіт, що мінився з сірого, як море, до чорного, як сажа, і його одразу пристосовували на обереги від усіх можливих бід.

А за містом море після хижої весни вщухло й тепер м’яко-м’якесенько торкалося своїх струн, і його ритм тихо пульсував під шкірою в боуганського люду.

Ночі на Манівцях лищали темними чарами.

*

Ґант перетнув Манівці, звернув у певний завулок і зайшов у наливайку, де давали грог. У її тінях попередньо домовився зустрітися з недоумком Мудаком Берком, який тепер підступно скулився над пляшкою стауту «Расслер».

Боком вмостився поруч.

Зміряв малого поглядом.

— То шо, подумав про те, що я тобі казав, хлопче?

Мудак кивнув.

— Ми разом далеко зайдемо, — сказав Ґант, — якщо тобі є що мені сказати.

А тоді рікою попливла юдина розповідь Мудака Берка:

— Цибатий — він на пристань пізно приходить, вечорами, це вже, значицця, як дванадцяту проб’є, він приповзає до притики, отоді він ходе Манівцями, і то сам ходе, січете? А потім, тіпа, до «У Томмі» може піти — ви ж чули про той вечірній заклад, пане? Я вам мапу намалюю. А як він у гуморі, то волоче свої кості через міст, заходить у «Го Пі», це Цзинів заклад, може там люльку поцмулити, бо Цибатий задурманився, відколи його зизоока жона втекла, а Цзині славляться тим, що дурман у них першокласний, але ви й так, мабуть, чули про дівчину з Цзинів, Дженні, — таку косооку дівку, як на мене, несповна розуму? Та ще й корєша мого, Вовчика, з розуму звела, а це не в його дусі, ні, пане, це, курча, геть не в його дусі, і як я це бачу, Ґанте, то зі Стилягами манівцівськими відбувається от що — себто от що з ними скоро відбудеться, якщо все піде так, як я думаю…

От тобі на, — подумав Ґант, — та малого не заткнути.

Тягар

Квітневого ранку Логан Гартнетт брів колією, яку протоптав через камінь своєї одної-єдиної думки:

Де вона зараз спить?

Під шкірою Логана проступала тінь його болячки. Відколи Маку пішла, ще взимку, він усвідомив справжній засяг хвороби. Маку пішла, щойно він вирішив її випробувати — може, він так усе й задумував. Може, він хотів, аби його найтемніші фантазії збулися.

Ось тільки де ж вона спить?

Він перейшов Допільський міст і вийшов на боуганську набережну. Він прокинувся з дурмановим похміллям, і від вереску мартинів, ричання з бійні та брязкоту м’ясних возів нудота тільки посилювалася. Він звернув на вулицю де Валери: крутанина вуличного життя, розмиті, позеленілі від розфокусованості обличчя. Рушив до «Гербового» готелю. Люди на вулиці досі опускали погляд, коли він проходив, але тепер до страху домішувалася запитальна нотка. Ревнощі його підкосили.

За ним лежала гарячкова ніч дурману і напівсну над каварнею «Го Пі Цзинь Оу-Кей». На бовістинські кручі він більше не лазив — не міг знести тих давніх самотніх стін. Просто відправляв зрідка Дженні принести йому ще одягу.

На Логані:

Блідо-зелений приталений костюм із тонкої бавовни, помаранчеві гівнодави з випнутими носаками, срібляста сорочка з відкритим гофрованим коміром, багряний шарф-краватка, вишукана хвороблива блідість. Волосся цього сезону він зачісував назад і відпустив трохи довше, так що воно безжурно спускалося нижче коміра піджака. А ще — триденна щетина.

На думку самого Цибатого, страждання, як на те, додало йому виснаженої краси. Був він пронизливий і прекрасний, як розбите серце.

Він сплюнув зелений слиз у канаву — люлька позначилася на легенях. У нього перед очима зринали картинки з рейтингом XXX — Маку в слинявому забутті з процесією уявних юних коханців, — і він упивався ними, як кінчик язика упивається флюсом.

У горлі пече пустка.

Де ж вона спить?

Він пройшов крізь теплий кофеїновий запах і помережану пилом тишу присмеркового фойє готелю, свідомий, звісно, того, що зі старого замшевого дивана за ним стежить муніципальний шпиг. Ті тільки й чекали, що на його падіння. Шпиг захоплено зиркнув на нього з-за підозріло піднятого «Месника», і Логан тонкими губами послав йолопові повітряний поцілунок.

Він вознісся — чуєте, як понуро реве та стогне предковічний ліфт на обшарпаному мотуззі? Логан слухав, як сповільнюється й витягується його мрійливе рипіння, — і вийшов у коридор, і постукав, як домовлено, у номер без цифри на дверях.

— Ану заходь сюди, мавпо ти довготелеса!

Манюня сиділа на ліжку для молодят, зіперта на добрий десяток подушок. Судячи з усього, вона вже добряче заправилася: на щоках вигравав дивний багряний рум’янець. Коли їй було шістдесят, Логан боявся, що цей рум’янець звістує неминуче наближення смерті. Нещодавно їй виповнилося дев’яносто. Логан сів біля її ліжка, й вона дивилася на нього, і витримала його погляд, і нетерпляче надула щоки.

— Оця от остання ніч, яку я пережила? — випалила вона. — Собаці шолудивому такого не побажаєш.

— Недобра ніч, Манюню?

Вона трагічно закотила очі.

— Я цілу ніч була між сном і явою, знаєш, як то, коли ні туди ні сюди? Сни, майже як живі. О четвертій ранку я була певна, що Юл Бріннер розлігся на моєму ліжку й намагається до мене дотягнутися грайливими ручками. І такий весь, як коли в нього ще було волосся.

Логан нетерпляче підвівся — він це все сто разів чув, — підійшов до оксамитових завіс, трошечки посунув їх, переступив на п’ятках, переніс вагу з ноги на ногу й визирнув на дахи манівцівських завулків.

Може, вона десь у глибині Манівців? У цьому місті сяк-так вистачить місця загубитися.

— Не так усе й солодко виглядає отам далі, — сказав він.

— А далі глип — і з’являється батько твій. У всій красі. Бубир сраний! От кого мені перед баньками не вистачало, так це того лизоблюда. А він ще сидить так високо, ондо на тій стіні над вимикачем, і виграє на трубі. Такий десь заввишки, як щур на задніх лапах. Отакі сни! Я аж очі, тіпа, витріщила.

— Мене витискають, — сказав Логан. — Піщані пайкі мають великі плани на Димопіль. А ще північняки сплять і мріють про помсту.

— Ти, звісно, не забувай, у нього і дудка співала, у старого твого.