Читати книгу - "Повторення пройденого"

Бачачи, що собака-годувальниця народ не вразила, Антон змінив пластинку і жалісливо запхикав:

— Батьки-п'яниці… Дома їсти нічого…

Побачивши його, розплакалися б навіть режисери мильних опер, але тут народ виявився загартованішим.

Якийсь незнайомий пацанчик зміряв його поглядом і єхидно зауважив:

— Ніштяк! Батьки-п'яниці, а сам весь у фірмі. Джинси-то не індійські.

— Та ще в кросівках, — підхопив його друг.

Антон пізно усвідомив, якої прикрої помилки він допустився. Вигляд у нього справді був зовсім не жебрацький. Треба було якось викручуватися, і він бовкнув перше, що спало на думку.

— Все куплено в секонд-хенді.

— Де-де? — зацікавився перший хлопчина.

— У секонд-хенді, де поношені речі продають, — пояснив Антон.

— Брешеш! У комісіонку такі речі не здають, — сказав хлопчина, а старенька осудливо похитала головою:

— Я стара і то милостиню ніколи не попрошу. А ти змалечку кривою доріжкою пішов. Що ж далі буде?

Весь цей час пес уважно стежив за розвитком подій. Він явно не розумів, навіщо зібралися ці люди. Щоб привернути до себе увагу, він голосно гавкнув.

— Бачиш, який поганий хлопчик, навіть собачці за нього соромно, — сказала молода мама хлопчикові років п'яти.

— Треба в школу повідомити. Хай вишпетять його в піонерській організації,— виступив з ініціативою чоловік в окулярах.

Настя стояла і спостерігала за цією сценою осторонь. Їй було так соромно, що вона ладна була провалитися крізь землю. Ну чому Антон не міг поводитися, як усі нормальні люди! Завжди він зі своїми безглуздими затіями! Їй хотілося припинити цей балаган, але вона не знала як.

У цей час пес радісно вискнув і, втративши до всіх будь-яку цікавість, кинувся до дверей універсаму. Повідець натягнувся і не пустив його далі. З універсаму вийшов літній чоловік з авоською. Здивовано глянувши на гурт громадян, він підійшов до пса і потріпав його по вухах.

— Ну що, заждався? Зараз підемо додому.

Пес радісно затанцював біля господаря.

— То це ваш собака? — поцікавилася товстуха.

— Мій. А що тут таке? — насторожився господар собаки.

— А він казе, со його. Поганий хлопцик, — наябедничав п'ятирічний хлопчик.

— Ти що ж це, хотів мого собаку вкрасти? — обурився літній, схопивши Антона за руку.

Провал на ниві жебрацтва був цілковитим і беззастережним. Антон зрозумів, що час брати ноги на плечі.

— Панове, я пожартував, — смикнувся він назад, намагаючись вивільнитися, але хватка у літнього виявилася міцна.

Остання репліка тільки підкинула хмизу в огонь.

— Які ми тобі панове! — сердито сказала товстуха.

— Тобто друзі,— виправився Антон.

— Тамбовський вовк тобі друг, — сказав літній, хапаючись ще міцніше.

— Що таке? З якого приводу збори?

Владний окрик змусив усіх обернутися. Настя пополотніла. До Антона підійшов міліціонер. Дзвінкий голос зовсім не в'язався з його непоказною зовнішністю і, здавалося, дістався йому помилково. Охоронець порядку був невисокий на зріст, але в його погляді проступала така впевненість, що він мимоволі викликав повагу.

Усі заговорили, перебиваючи один одного:

— Жебракує…

— Піонер, називається. Тільки ганьбить…

— У школу повідомити…

— І батькам…

— У відділку розберемося, — козирнувши, коротко пообіцяв міліціонер.

— Дивіться, щоб не втік. Ич, вужем звивається, — попередив літній, передаючи Антона, що називається, з рук у руки.

Становище було критичним. Настя кинулася на захист Антона.

— Будь ласка, відпустіть його. Він пожартував, — заблагала вона.

— То ви разом? — спитала товстуха і, взявши руки в боки, уп'ялася в Настю: — А ще дівчинка! З вигляду чистенька, а сама чим промишляєш. І не совісно?

— Тьху! Геть сором утратили, — сплюнула бабуся.

— Ми більше не будемо, чесно! Це ж просто жарт, — спробував відкараскатися Антон, але задобрити міліціонера йому не вдалося.

— Розходьтеся, розходитеся, товариші,— скомандував міліціонер натовпу і повів дітей до відділку.

Не можна сказати, що Антон не подумував про втечу, але, судячи з усього, міліціонерові теж приходила в голову така думка, бо він про всяк випадок підхопив під лікоть і співучасницю. Отак утрійку вони й простували вулицею. Перехожі озиралися, проводжаючи їх здивованими поглядами. Діти не були схожі на порушників порядку, але суворе лице міліціонера говорило, що вони чимось провинилися. Марно намагаючись розжалобити міліціонера, Настя пустила в хід сльози, але й це не допомогло.