Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

що він говорив, але вони стояли надто далеко, щоб розібрати його слова. Серйозне і схвильоване обличчя Оцеоли, його гнівні погляди, кинуті на агента, свідчили про те, що він геть не має наміру поступатися і те саме радить своєму вождеві.

На кілька секунд запанувала тиша. Тільки шепіт агента з одного боку і шепіт Оцеоли з іншого порушували її. А коли обидва замовкли, запала хвилина напруженого чекання. Рішення Онопи було важливе для всіх, від нього залежали мир чи війна, життя або смерть. Навіть солдати в строю, прислухаючись, повитягували шиї. Індіанські хлопчики і жінки з немовлятами на руках юрмилися за колом воїнів. Відчувалося, що вони з великою тривогою очікують на рішення головного вождя.

Агенту вривався терпець, його обличчя побуряковіло. Я бачив, що він схвильований і сердитий, хоча всіма силами прагне зберегти спокій. Він удавав, ніби не помічає Оцеоли, хоча поза сумнівом, зараз тільки про нього й думав. І далі ведучи розмову з генералом, він скоса позирав на молодого вождя.

Це тривало недовго. В агента остаточно урвався терпець і він звернувся до перекладача:

– Скажіть Онопі, що рада чекає на його рішення.

Перекладач виконав наказ.

Неговіркий вождь вождів не зволив навіть підвестися з місця.

– Скажу тільки одне, – відповів він. – Мене задовольняє місце, де я живу, і я не покину рідну землю.

У відповідь на цю заяву пролунав вибух схвальних вигуків з боку патріотів. Можливо, це була найзапальніша промова старого Онопи. Віднині він справді став королем і мав необмежену владу над своїм народом.

Я перевів погляд на вождів. Посмішка розпливлась на м’яких рисах Голато-міко, похмуре обличчя Гойтл-Меті сяяло радістю, Алігатор, Хмара та Арпіукі прийшли в шалений захват, і навіть товсті губи негра Абрама оголили подвійний ряд білих, як слонова кістка, зубів у переможній усмішці. Брати Оматла і їхні прибічники стали чорніші за хмару. Похмурі погляди видавали їхнє невдоволення, було очевидно, що всі вони не на жарт збентежені. І не без підстав: досі їх тільки підозрювали у зраді, тепер їхнє зрадництво стало очевидним. Їм пощастило, що форт Кінг був поряд, що все це сталося на очах озброєних солдатів. Американські багнети могли знадобитися зрадникам для захисту від розгніваного народу!

Украй оскаженілий агент втратив гідність офіційного представника і вибухнув брудною лайкою, погрозами і дошкульним глузуванням. Він поіменно звинувачував вождів у брехні і лицемірстві. Онопі він закинув, що той підписав Оклаваську угоду. Коли ж Онопа став заперечувати це, агент заявив, що він бреше. Навіть дикун не вважав за потрібне відповідати на таке грубе обвинувачення, а поставився до нього з мовчазним презирством.

Виливши всю жовч на багатьох вождів, агент звернувся до одного з воїнів, що стояли попереду, і пронизливо заверещав:

– Це все ви накоїли, ви, Пауеле!

Я здригнувся і озирнувся навкруги, щоб дізнатися, до кого агент звертався із цими словами.

Я здогадався за поглядом і жестом агента. Грізно витягнувши руку, він вказував на молодого вождя Оцеолу Мене неначе осяяло. Нечіткі спогади вже спливали в моїй свідомості. Мені здалося, що крізь шар яскраво-червоної фарби я розрізняв риси, які бачив раніше.

Я все пригадав. У молодому індіанці-герої я впізнав друга дитинства, рятівника сестри, брата Маюмі!

Розділ XXIX
Ультиматум

Так, Пауел і Оцеола – це одна і та сама людина. Як я й очікував, хлопчик перетворився на справжнього чоловіка, на героя! Я мало не захлинувся від почуттів: колишньої дружби й сьогоднішнього захоплення. Я готовий був кинутися його обійняти, але стримався, усвідомлюючи, що зараз не місце і не час для вияву дружніх почуттів. Етикет і обов’язок не дозволяли зробити цього. Я щосили намагався не показати виду і зберегти холоднокровність, хоча не міг відвести погляду від того, ким захоплювався тепер ще більше.

На роздуми не було часу. Тиша, що запала після агентової істерики, була порушена, і порушив її сам Оцеола. Бачачи, що всі погляди спрямовані на нього, молодий вождь виступив на два кроки вперед і постав перед агентом. Його допитливий погляд був не суворий, але твердий.

– Здається, ви звернулися до мене? – запитав він тоном, у якому не відчувалося ні хвилювання, ні гніву.

– А до кого ж іще? – верескнув агент у відповідь. – Я назвав вас на ім’я – Пауел.

– Але мене звуть не Пауел.

– Як – не Пауел?

– Ні! – відповів індіанець, підвищивши голос і зухвало дивлячись на агента. – Ви можете називати мене Пауелом, якщо вам це подобається, ви, генерал Вайлі Томпсон, – продовжував він, повільно і з насмішкою вимовляючи повне військове звання агента. – Але знайте, сер, що я зневажаю ім’я, дане мені білими. Я – син своєї матері[39], і моє ім’я Оцеола.

Агент насилу спромігся зібрати всю свою волю в кулак, щоб погамувати лють. Насмішка над його плебейським прізвищем зачепила за живе: Оцеола добре знав англійську, аби зрозуміти, що «Томпсон» ім’я не аристократичне. Своїм сарказмом він влучив у яблучко.

Агент був такий розлючений, що, якби його воля, то Оцеолу стратили б на місці. Проте він не мав такої влади. Крім того, поряд стояли триста озброєних індіанців – цілий загін, і кожен із них тримав у руках рушницю. Агент розумів, що американський уряд не дуже-то похвалить його за таку недоречну дратівливість. Навіть Рінгольди – хоча вони й були його близькими друзями та порадниками і в глибині душі плекали злобні плани погубити Оцеолу, – виявилися досить розумними для того, аби не підливати оливи у вогонь. Не відповідаючи Оцеолі, Томпсон знову звернувся до вождів.

– Годі розмов! – наказав він тоном начальника, що намагається втихомирити підлеглих. – Ми вже все обговорили. Ви розмірковуєте, як діти або як дурні. Я більше не бажаю вас слухати! А тепер подивіться, що говорить ваш Великий Батько і що він доручив мені передати вам. Він велів покласти перед вами цей папір. – Агент вийняв згорнутий у трубку пергамент і розгорнув його. – Це Оклаваська угода. Багато хто з вас уже підписали його. Я прошу цих людей підійти сюди і знову підтвердити свій підпис.

– Я не підписував угоди і не підпишу її! – заявив Онопа, якого непомітно підштовхнув Оцеола, що стояв позаду. – Нехай інші чинять, як знають. Я не залишу своєї домівки! Я не піду з Флориди!

– І я не піду! – рішуче заявив Гойтл-Меті. – У мене п’ятдесят діжок пороху. Поки в них залишиться хоч одна незотліла