Читати книгу - "Крута компанія"

— Добре, Олеже, давай. Потім вирішимо, що і як.

— Ну, лади, тримайся, Дімон. Заходь до мене відразу після роботи. Нап’ємося.

— Гаразд, подумаю, — Дімка кладе трубку.

Він ходить уздовж рядів як заведений. Комусь навіть підказує, де лежать якісь пластівці. Блін! Потім у голові проноситься вихор з усіх на світі матюків, йому відомих. І лише після цього він виходить на вулицю курити. До головного входу. Темно, порожньо, і нікому його там засікти.

Він набирає Пашика. Руки тремтять, дим лізе в очі, вони сльозяться.

— Може, чим порадуєш мене сьогодні, друже?

— Гм, залежить від твоїх планів на вечір, — хихотить Пашка.

— Відкритий до будь-яких пропозицій.

— Оки, зідзвон за десять хвилин.

Пашка не дзвонить довгих тридцять. І за ці півгодини Дімка встигає спітніти, змерзнути й майже померти. Півгодини, блін. А що буде завтра, коли почнеться робочий день, який йому доведеться пережити? Тверезим.

Пашка з’являється за годину. Вони разом ідуть через зал до внутрішнього двору. Говорять про дурниці. Дімка простягає йому гроші, забирає пакетик з ампулами, кладе до кишені.

— А куди ти зібрався?

Пашик хоче розвідати ситуацію. Потрібна порожня кухня, хороша компанія, час. Дімка відчуває, що Пашик готовий упасти йому на хвіст.

— Нікуди, — відповідає Діма. — Додому.

Пашик дивиться на нього уважно, мружиться, чи то дивуючись, чи то щось підозрюючи.

— Дімон, у тебе все нормально?

— Так, а шо?

— Це мене, типу, не стосується, твоє діло і таке інше. — Пашка прочищає горло, мнеться. — Але ти розумієш, що по вені — це погана ідея?

— Не гони, Пашик, — Дімка випускає смішок. — Які вени, ти шо! Розбавлю водою й вип’ю.

Вони докурюють сигарети й прощаються.

О першій ночі Дімка підходить до віконця цілодобової аптеки біля свого будинку:

— Дві п’ятірки, будь ласка.

Він отримує два маленькі шприци, по п’ять мілілітрів кожен. Дівчина в білому халаті їх не кидає, але дивиться з осудом. Зрозуміло, хто й навіщо ночами купує шприци.

У квартирі напрочуд тихо. От блін, сьогодні скандал би йому не завадив. Але батьки сплять, кожен у своїй кімнаті. Дімка йде на кухню. Хвилину він просто сидить на табуреті. Напевно, він хоче їсти. Навіть намагається поставити собі це питання, щоб якісь думки розкрутилися в голові і він перестав порожніми очима вирячатися на стіну.

Ну нічого, скоро йому буде не до їжі, і ця малолітня тварюка зникне з його голови годин на п’ять, а може, і більше. Тварюка, тварюка, тварюка. Ось про що він думає, коли розкриває шприц й озирається навколо: чим би перетягнути руку.

Як на зло, він сьогодні в штанах без ременя, в чорних м’яких найулюбленіших. Такі можна тільки по інтернету купити в Англії або Штатах. Він зараз думає, яким треба бути ідіотом, щоб витрачати гроші на всі ці нікому не потрібні шмотки, на нікому не потрібного себе.

Ремінь класно затягує руку. Його можна тримати зубами — працює не гірше за медичний джгут. Але варто лише сунутися до кімнати, мама, хоч і не прокинеться, але вчує. Вчує своєю материнською чуйкою, блін, і тоді вже точно підхопиться, типу, до туалету або води попити.

Він шарить полицями, де серед дрібного мотлоху валяється аспірин, пляшечка йоду, пластир. Намацує шорсткий згорток. Бинт. Підійде. Дімка вже бачить, як відтягує поршень шприца і трубочка всередині заповнюється рожевим. Він накриває ампулу кухонним рушником і ламає шийку. Коли голка дряпає скло, він навіть відчуває щось схоже на радість.

Зав’язує бинт вище лівого ліктя, тягне один кінець зубами. У нього гарні вени, зелені, товсті. Він видавлює із шприца пару крапель, підносить голку до руки.

— А-а-а! — завиває вголос, підскакує, відкриває вікно, і в холодну темряву летять шприц, порожня ампула, а за нею друга — повна. Бинт білим пером ширяє в повітрі й падає донизу. Дімка стежить за ним, доки не зникає з очей, і дзвонить Олегу:

— Олежик, розбудив? — каже він на глухе «алло». — Можна я прийду? — у Діми зривається голос, хоча йому не хочеться плакати. Хочеться лише позбавитися від лещат у легенях — адже говорити неможливо, блін!

Вони спочатку сидять на кухні. Там зі школи нічого не змінилося. Навіть наклейки на шухлядах, емблеми футбольних клубів — ті самі, вони колись клеїли.

Кімната в Олежика за останнім словом техніки: комп, сабвуфер, звук навколо, ігрова приставка. Килим у сірих м’яких баранчиках від стіни до стіни.

Вони тихо вмикають музику. Сестра живе в батька три дні на тиждень. А мама не вийде, навіть якщо прокинеться.

— Класна в тебе мама, — каже Дімка. — Нікуди не лізе.

— Так, коли спить, — гмикає Олег і доливає йому в склянку коньяку. — Дімон, розкажи мені. Полегшає.

— Я не можу.

— Усе ти можеш. Вона сука.

— Сука, — киває Діма, і серце стискається, у носі стає мокро.

— Могла сказати по-людськи? Ну, розлюбила, з ким не буває. Але ось так тебе кидати. Жестяк!

— Так, — киває Дімка, притискає долоні до очей.