Читати книгу - "Блокбастер"

class="book">– Якщо садок має ім’я Марка Ковачевича, а в парку стоїть пам’ятник, – значить, це пам’ятник Маркові, чорт забирай, Ковачевичу, від якого й дитсадок називається! Так, Ентоні?

Борна й Церо перезирнулися.

Черкез уже оскаженів. Кров ударила йому в голову. Він стиснув кулаки й допитувався далі:

– Ти ж через це зникав, Ентоні? Крутився біля садочка, бо туди не діставав снайпер. Побачив пам’ятник, побачив, що на ньому написано «Марко Ковачевич», і саме через це прийшов до нас – питатися, хто це! Ти мав на увазі не того хлопця, що лежав під кулями. Ти питав про пам’ятник у парку! Шукав привід, щоб його зруйнувати!

Ентоні відштовхнув стілець, на якому сидів, і закричав:

– Та ти звихнувся!

Ми всі піднялися, чекаючи розв’язки. Бо вже зрозуміли, до чого веде Черкез, але ніяк не могли скласти його слова в якесь ціле, – в те, що сам Черкез уже збагнув.

– Ти питав, ким був Марко Ковачевич, щоб підірвати пам’ятник! Це ти заклав вибухівку під цоколь, Ентоні! Швидкого вбила ніяка не ракета, а пластид, який заклав ти, придурку!

Ентоні затрусився всім тілом.

– Поки ми ризикували життям, щоб урятувати людину, ти воював зі шматком граніту й дурним написом на ньому!

Я відчув, як гнів піднімається десь із живота й вибухає у мене в грудях. В Ентоні почалася істерика, він тремтів і корчився. Я намагався опанувати себе, щоб не завдати йому шкоди. Треба було, щоб він побачив наслідки своїх вчинків.

– Ти вбив дитину через свої мудацькі заскоки.

Ніхто не звернув уваги на мої слова.

Черкез схопив Ентоні за шию і розбив важку скляну попільницю об його голову.

– Покидьок! Який же ти покидьок, Ентоні!

Ентоні впав на підлогу. З його лоба юшила кров, а він, мов напівбожевільний, повторював:

– Вас там не мало бути, вас там не мало бути…

Церо подивився на мене й Борну. Черкез товк ногами Ентоні, горлаючи на весь голос:

– Дай, Боже, щоб тобі поставили пам’ятник у твоєму Новому Орлеані, падлюко! І щоб ніколи його не зруйнували! Щоб усі знали, якою мерзотою ти був!

Було чути, як хряскають кістки під ударами його черевиків. Черкез лупцював Ентоні ногами й усім підряд – стільцем, пляшкою, полінами… Ми мовчки вийшли з кімнати. Через двері приглушено чулися Черкезові крики й стогони Ентоні. Нам назустріч трапилося кілька хлопців із сусідніх кімнат, яких стурбували крики й удари.

– Ти! – Церо тицьнув пальцем на першого-ліпшого солдата з тих, що наближалися коридором. – Стань біля дверей і нікого не впускай. Це наказ.

Коли за півгодини ми повернулися, перед кімнатою тупцяло кілька цікавих. Боєць біля дверей нікого не впускав усередину. Церо негайно наказав усім розійтися.

Ми зайшли в кімнату й побачили одну з тих сцен, які неможливо забути. Ніколи.

Посеред кімнати на підлозі лежав непритомний напівроздягнений Ентоні. Його голова розпухла, тіло було вкрите кривавими синцями, руки з поламаними ліктьовими суглобами неприродно схрещені. Навколо на паркеті підсихали плями крові зі слідами черевиків. Біля Ентоні лежав закривавлений ніж, а на грудях червоніла вирізана літера «А». З беззубого рота стирчала шийка розбитої пляшки.

Обличчя Черкеза почорніло. Закривавленими щоками стікали сльози.

Татуювання

Черкез лежав на лікарняному ліжку, прив’язаний шкіряними ременями за руки й за ноги і ще одним широким ременем за талію. Хоч нам і здавалося, що він уважно на нас дивиться, насправді від седативних препаратів він навіть не усвідомлював, де він і що відбувається. Лікар дивився то на Борну, то на мене. Цероваць осторонь підкручував вус. Борну лікар запам’ятав ще з того епізоду зі щепленнями, тож цього разу спробував повестися жорсткіше, бо ми були на його території. Він підійшов до нас, схрестивши руки на грудях і тримаючи в губах дужку окулярів:

– Ну, панове, час закінчувати візит.

Я подивився на нього скоса, а Борна спокійно відповів:

– Я не вважаю це візитом. Ми прийшли по людину.

– Я радив би його залишити. Ми надамо йому найкращий догляд.

Я втрутився:

– Найкращий догляд – півлітра й смішна сигарета.

Лікар повернувся до Церовця.

– Командире, ви ж не збираєтеся насправді його забрати?

– Збираємося, лікарю. Поспить, відпочине, і завтра буде як новий. Як той, другий?

Лікар надів окуляри, засунув руки в кишені білого халата й зітхнув.

– Він дуже травмований… Як, кажете, це сталося?

Цероваць відкашлявся.

– Я ще нічого не казав, але зараз скажу. Повертаючись із Малого Берліна, хлопці потрапили в засідку. Їх усю ніч тримали в полоні, але нам вдалося їх витягти звідти. Тому хлопцю дісталося найбільше.

– Судячи з його ушкоджень, це був справжній воєнний злочин, – занепокоївся лікар.

– Що ж, лікарю – це війна, зараз засобів не вибирають.

– Його, мабуть, катували цілу ніч. Бідолаха…

– Що ви хочете, лікарю, – воюємо зі звірами. Ми бачили й гірші речі.

– Так, я теж… Але то були поранені, а не отакі перемелені.

Церо намалював пальцем коло в повітрі над Черкезовим ліжком:

– Лікарю, ми вже пішли б, то, може…

– Відв’язати? Ви таки його забираєте?

– Забираємо.

– Гаразд. Вам треба дещо підписати…

– Лікарю! – перебив Цероваць. – Ви зареєстрували, що він надійшов до вас?

– До цього ще не дійшло, але то звичайна бюрократія, ми завжди оформлюємо наприкінці…

– Не треба, лікарю. Розв’язуйте його!

Ми винесли Черкеза, як мішок. Лікар ішов слідом, аж поки ми не сіли в машину. Він сперся на дах авто, нахилився і спробував ще раз переконати відмовитися від наших намірів:

– Прошу, подумайте ще раз…

– Ми подумали, – відповів Борна, підсуваючись до вікна.

Лікар відступив від машини із заклопотаним обличчям. Я натиснув на газ і махнув йому:

– Бувайте, сестро Мілдред.

Ми виїхали з лікарняного подвір’я на головну дорогу. Черкез спав на задньому сидінні. Його голову Борна поклав собі на коліна. Церо на передньому сидінні тримався великою долонею за ручку дверей. Нарешті він глянув на мене зі здивованим усміхом.

– Сестра Мілдред?

– Луїза Флетчер[18].

– Медсестра Мілдред Ретчед, – докинув з-за спини Борна.

– «Пролітаючи над гніздом зозулі», – додав я.

– Мілош Форман. Сімдесят п’ятий, – підсумував Борна.

Церо засовався на сидінні:

– А хай би вас з вашими Мілошами, сімдесят п’ятими та вісімдесят п’ятими! Психи.

– Добре, добре. Принаймні, ти знайомий з такими людьми, – засміявся я. – Пам’ятаєш, коли ми востаннє їхали разом?

Церо подивився на дорогу й крадькома посміхнувся.

Того вечора ми були в місцевому відділі поліції, де Церо мав зустріч з їхнім начальником.