Читати книгу - "Блокбастер"

127
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 47
Перейти на сторінку:
Поки вони говорили, ми напилися до безтямного стану. Коли врешті треба було їхати в село, Церо покидав нас у машину й вирішив сам сісти за кермо. На задньому сидінні вмістилися Швидкий, Черкез і я. Аміджа сів біля Церовця. Важко було добрати, хто п’яніший. Не дуже пам’ятаю, про що ми говорили, але точно знаю, що Швидкий раптом почав плакати. Рюмсав усе сильніше, що нам аж закладало вуха. Заскочила його якась депресія, і він заходився плачем, наче мала дитина. Черкез не міг більше слухати і почав ляскати Швидкого по голові, вимагаючи, щоб той замовк, але малий від цього тільки сильніше завивав. Продовжуючи молотити Швидкого по голові, Черкез теж розплакався, і тепер вони вже вдвох роздирали нам вуха. Черкез усе ляскав і ляскав, повторюючи: «Ану не плач! Не плач, скотиняко! Припини!»

Я й Аміджа так розлютилися, що вдвох взялися їх бити. Аміджа виліз назад з переднього сидіння, і почалася справжня божевільня. Ми перекидалися через голови, штовхаючись навсібіч руками й ногами. Цероваць певний час намагався керувати машиною, але скоро втомився від вихляння по дорозі, зупинився й заглушив двигун.

Ми нарешті вгамувалися, Швидкий і Черкез перестали вити, і тут Церо з серйозним обличчям повернувся до нас і заявив: «Біда, хлопці. Бензин закінчився. Виходьте й штовхайте машину». Отак ми вчотирьох пхали машину, а Церо однією рукою тримав сигарету й курив у відчинене вікно, а другою розслаблено кермував. Уже ніхто не галасував, а за два кілометри всі чотири «автомобільні двигуни» в камуфляжі геть протверезіли.

Коли ми вкотре зупинилися, щоб ковтнути повітря, Церо визирнув – пересвідчитися, що все спокійно. Переконавшись, що ми вже в нормі, він кинув у наш бік недопалок, завів машину й гукнув, від’їжджаючи: «Побачимося у школі!»

* * *

Після дванадцяти годин сну Черкез прийшов до тями. Встав, потягнувся і пішов у кухню. Ми попленталися слідом, вдаючи, що й самі голодні. Обговорюючи щось геть безглузде, весь час спостерігали, як він поводиться. Поки ми пили каву, Черкез з’їв яєчню з шести яєць із сиром, запив її йогуртом, провів язиком по зубах і вийшов у двір. Через вікно ми бачили, як він обмацує кишені форми. З верхньої кишені куртки він здобув пакунок з травою, розгорнув його й завмер. Певний час він сидів на лавці у дворі, втупившись в одну точку й перебираючи якісь свої думки. Потім кількома рвучкими рухами розірвав пакунок і розкидав марихуану в багно. Затоптав ногами, ще кілька хвилин посидів і прикурив звичайну сигарету.

Двір блищав, наче хтось розсипав бите скло по снігу. Було тепло, ми вийшли в самих сорочках. Сонце нас того дня трохи пригріло, але вже після обіду знову сховалося, і більше ми його не бачили аж до кінця тієї зими.

– Хто зі мною? – запитав я. – Піду до Божевільного Міле, бо обіцяв йому пляшку гасу.

– Так, можна трохи розім’яти ноги, – підморгнув мені Церо, натякаючи, що треба підбити Черкеза до прогулянки.

– Ну ходімо, чорт з вами. Усе одно краще, ніж тут чекати, поки хтось із командування викличе сторожити їх біля горщика.

Двома стрибками я повернувся у спальню, прихопив пляшку з гасом і попрямував за Борною і Церовцем. Черкез пішов за нами без єдиного слова.

Міле, на наш подив, сидів на порозі. Він рідко вибирався зі свого барлогу, але, видно, і йому захотілося подивитися на сонечко. Ми обережно наблизилися до нього. Він одразу впізнав Церовця і встав, щоб привітатися.

– Доброго ранку, вчителю.

– Здорові будьте, пане Міле, – відповів командир.

Нас Міле не впізнавав, хоч ми не раз бували у його хаті. Живучи в постійній напівтемряві, старий, навіть якби й хотів, не міг запам’ятати обличчя усіх солдатів, з ким зустрічав ранки.

– Ось, Міле, трохи гасу, щоб краще видно було, як дрова підкладати в грубку.

– А може. Дякую, синку! – зрадів Міле.

– Тільки не пий його замість ракії, – докинув Борна.

– От туман пустий! – беззубо засміявся Міле. – Де ж ти таке бачив, щоб гас пили?

Міле роздивлявся нас у світлі сонця. Усміхався, кивав головою і переводив погляд з одного на іншого, наче вперше в житті нас бачив. Та подивившись на Борну, старий завмер. Усмішка застигла на його обличчі і вже за мить зникла. Борна подивився на Міле й усміхнено кивнув йому. Міле ступив крок до нього, ніби намагався щось прочитати за обличчям. Старий зазирнув йому в очі, відступив на крок назад, щось зважив. Церо подивився на мене, я – на Черкеза. Міле випустив з руки пляшку, нижня частина обличчя затремтіла, а маленькі чорні очі заволокло сльозами. Невеличкими кроками Міле відступав від Борни й наближався до Церовця. Тремтячим пальцем він показував на Борну й намагався щось сказати. Ми всі здивовано дивилися на нього. Борна наморщив лоба, дивлячись на нас і намагаючись збагнути, чи хтось розуміє, що відбувається. Церо зітхнув, поклав руку на дідове плече й спитав:

– Що сталося, Міле?

Старий заплакав, тулячись до Церовця. Пальцем він і далі показував на Борну.

– Ти! Це ти!

Порізане зморшками обличчя стало мокре від сліз. Божевільний хапав ротом повітря і тремтів.

– Ти вбив мого сина!

Вражений Борна нервово посміхнувся. Черкез підступив до діда:

– Що ти мелеш?

Міле обома руками показував на Борну:

– Ти моєму синові в лісі відрубав голову! Ти казав, щоб я всім передав, що буває з тими, хто не за вас!

Борна був схожий на дитину, яку злапали на крадіжці. Я сам не міг добрати, що це Міле таке каже, хоча сенс кожного його слова розумів дуже чітко. Церо схопив старого за руку й струсонув:

– Міле! Агов, Міле! Зберися, старий, заради Бога! Ти розумієш, що кажеш?

Міле відскочив від Церовця і кинувся на Борну. Вчепився руками йому в обличчя і крізь плач кричав:

– Убивця! Ти вбив мою дитину! Убивця!

Борна скам’яніло терпів дідові удари. Розгублено дивився на мене, не знаючи, як реагувати. Міле схопив його за груди й торсав туди-сюди старими немічними руками. Він скидався на хлопчика, що силкується струсити незрілі плоди з грубого дерева. Борна навіть не намагався захиститися. Здавалося, він не бачив сенсу ні в захисті, ні в спробах когось у чомусь переконати. Найгірше було те, що я в його очах побачив визнання безсилості, неможливості довести, що старий помиляється. Ми наскочили на дідугана. Намагалися відірвати його від Борни, але старий учепився, немов обценьками. Ми всі були шоковані, але розуміли, що перш за все треба заспокоїти Божевільного Міле. Нарешті ми відірвали

1 ... 33 34 35 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блокбастер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блокбастер"