Читати книгу - "Green Card"

надіти «service form C». Перевдягнувшись, збираємось на плацу. Нас оглядають сержанти. Завантажуємось у кутастий автобус – і вперед.

На чорно-білому фото худенький хлопчина. Закіптюжене лице, руки вчепились у кулемет. Під фото пояснення – він за один бій знищив триста китайських «народних ополченців». Триста людей!

Між тим, кличуть у великий зал. Посідали. Звідкись являється бадьорий сухий дідок. У кепці, джинсах, картатій сорочці. Ніяково обсмикує одяг, офіцер представляє його. Це ж він, той самий, з фото! Сидимо з роззявленими ротами. Дідок оповідає про війну, китайських «ополченців», які лізли натовпом на кулемети. Навіть наші, що відбули деплойменти, сиділи з витріщеними очима. Старенький розказував про життя після війни, двох синів і п’ятьох онуків. Хтось запитує, чи не бачилися йому кошмари після війни.

Дід задумався.

– Знаєте, ні. Ніколи не жалкував. Я хотів повернутися додому, і щоб мої брати повернулися. Ось і все.

А якийсь там синдром чи там як його зараз називають – такого не було. Зразу після війни одружився, народився старший син. Нема часу задумуватись. Ми були морпіхами й робили те що треба. От і все.

Зустріч закінчилась оплесками. Здавалось, стеля впаде. Дідок дуже знітився, коли всі кинулись тиснути йому руку, намагаючись стати ближче.

Усю дорогу назад тільки й розмов, що про діда. Роб ніяк не міг заспокоїтись:

– Як живе людина, що вбила триста людей?

– Не знаю. Бачив дідка? Зустрінеш такого на вулиці – чисто Санта-Клаус. А насправді…

– Поки не опинишся на війні, ніколи не знаєш, на що здатний.

До нас повертається Вік – у нього два деплойменти в Іраці.

– Ти вбивав там?

– Чотирьох. Після першого ригав, наче алкаш. «Чистили» село й напоролись на муслімів. Один вискочив упритул. Я й злякаться не встиг. Тільки лице кров’ю забризкало. Інших добили хлопці. Потім нормально.

От тільки як додому вернувся – тиждень шугався. Голосні звуки, сигналізація машин… Раз уночі під ліжко поліз – примарилось, що тривога. Жінка довго смикалась, потім звикла. Не знаю, як цей старий спокійно собі живе. Мабуть, тоді люди були міцніші.

– Це точно.

Наступні два тижні виїжджали на декілька «field up’s»[58]. Ніякого комфорту. Спали по три-чотири години. Знайоме стрільбище. В повній викладці, постійно переміщуємось. Дозор, засідка, оборона. Тут не до жартів, відпрацьовуємо на повну. Коли щось не так, повторюємо. Досвідченіші виправляють, показують, як треба. За цей час зрослися, стали справжніми морпіхами. У взводі новенькі тільки я і Роб. Проте після «польових» хлопці нас повністю прийняли. Сержант перестав грузити додатковою роботою. Все налагодилось.

Тільки люди, що тижнів зо два миються вологими серветками, а сплять три години на добу, можуть оцінити душ і справжнє ліжко. З поля прибули в середині дня – до вечірнього шикування час. Я хлюпотівся з півгодини. Ніби десять кілограмів скинув. Засмальцьований камуфляж, брудну білизну зібрав у сітчастий мішок й відніс у пральню. Вона на цокольному поверсі. Ряди блискучих машинок, сушарки. Якихось сорок хвилин – й речі як новенькі. Поки порпався з пранням, Роб прибрав у кімнаті.

Ми швидко здружились. Він був сільським хлопчиною, як і я, без пихи й понтів. Його батько тримав невеличку ферму. Грошей на навчання не було, тож Роб пішов у морпіхи. Він сподівався отримати кредит на навчання. Коли дізнався, що я закінчив універ, усе чіплявся, що там та як. Мав заповітну мрію – стати студентом.

Ми надумали йти в ногу з часом, та й вечорами нуднувато. Вирішили купити ноутбуки. На базі такого добра не знайдеш, тож попитали в хлопців. Один з наших, Ділан, добряче розумівся в цій техніці. Якось увечері ми години зо три сиділи в кімнаті. Зареєструвались на «Амазоні», й пішло-поїхало. Ділан радив не паритись й купити по «Макбуку». Машина перевірена, працює нормально, без глюків. Коштує, правда. Але навіщо купляти непотріб, якщо можна взяти річ.

Тож ми виложили по сімсот баксів й через три дні отримали чудові сріблясті книжечки з надгризеним яблуком. Одне погано – немає української клавіатури. Але то нічого, з часом розберемось. Я писав листи за допомогою віртуальної клавіатури «Опери» й відсилав своїм. Тепер можна спілкуватись хоч кожен день. Писав коротко, більше розпитував, що там та як. Відповідав, мабуть, тато, під мамину диктовку. Вони за мене хвилюються, але якщо мені добре, то й вони раді. Дома все по-старому. Я брехав, як зазвичай, видумував події, описував якийсь нереальний світ. Так сьогодні зранку на шикуванні наш сержант якийсь смиканий. Досі ми ще не помічали за ним такого. Аж ось іде наш офіцер. Дивина! Зазвичай ранком справа обходиться сержантами. Вишикувались. Підняли прапор. Смугасте полотнище весело затріпотіло. Офіцер вийшов наперед.

– Морпіхи! Сьогодні отримано наказ – наш полк відправляється в деплоймент. На війну. Час на збори – дванадцять годин. Ви отримаєте списки з переліком необхідного. Загальний збір на плацу. Повідомте родини.

Поряд хтось голосно ковтнув. Почалося!

Сержант роздав роздруковані аркуші. Акуратний список на півтори сторінки. Розійшлись швидко.

– Дружина з глузду зійде, як дізнається…

– Що батькам сказати? Мама такий галас зчинить.

– Чого ви занили, дівчатка? Хіба не знали, куди йшли? Підберіть шмарклі – за півроку заробимо дворічну платню.

– Для мене вже третій, точно на сержанта піду.

– А я цей відбуду, й харош.

– Цікаво, куди?

– Точно не на Гаваї.

– Ірак або Афганістан.

– Довбана Азія! Знову вдень жара, а вночі дупа до землі примерзає…

Ми з Робом забігли до кімнати. Дістали наплічники, компресійні мішки. Чогось не слухаються руки. Складаю речі, стараюсь, щоб центр тяжіння був знизу й посередині. Справився швидко, що іще робити – чортзна. Роб пройшовся по всіх застібках і підтягнув лямки. Ми по декілька разів надівали «флек», через голову закидали «мейнпек», намагалися підстрибнути, пройтися. В нашій кімнатці це було тяжко, тож вийшли в коридор. Виявилось – не тільки ми. Хлопці проходжувались внутрішнім двориком, крутились, припасовували речі. Старші сиділи в курилці й скалили зуби.

– Гей, гьорлскаути, а де панамки?

– Пішов ти!

– Коли тебе брикне ішак, навіть голови не поверну.

Прийшлось тікати назад, бо хлопці мало животи не рвали.

Обід. Ще шість годин. Утупився в ноут. Никаюся мережею, дивлюсь відео, читаю новини в «Укрнеті». Коли-не-коли гляну в аркуша. Наче всі пункти закреслені. Але відчуття таке, ніби щось забув. У роті сухо. Холодно в животі. Все ж не кожен день їдеш на війну.

Вечір. Навантажені, як віслюки, ми двома колонами заходимо в товсте черево С-17[59]. Ряди крісел. Пристебнулись. Широчезна ляда повільно піднялася. Літак