Читати книгу - "Green Card"

задрижав, задуднів, освітлення притухло – рушили. Глава 8

Баграм. Так сказали. Тіло затекло, нудить, наче після каруселі. Розглядаюсь навколо – гори. Ревуть літаки, між ангарами метушиться обслуга. Зводить живіт. Це ж і тато тут був, ходив по смузі, дивився на височезні гори. На аеродромі товчеться тьма народу.

Повно літаків. Біля одного юрба. Піхотинці чи десантники. Сміються, зирять навколо. Наш батальйон тут проїздом. Трохи передихнемо й далі, на південь. Там завжди жарко. Роздали їжу. Сьорбаю гарячущу каву. Бач, як воно все обернулося – через двадцять три роки прийшлось побувати там, де й тато. Він не любив розповідати про Афган. Але якщо вже трохи розказував, то обов’язково про здоровенні гори, які побачив, як тільки вийшли з літака. Тоді він і зрозумів, куди потрапив.

З рота пара – повітря аж дзвенить. Треба було светр натягти – зуби цокотять. Добре, що їжа гаряча. В літаку душно, а тут холодрига. Роберт прицмакував поряд, обійнявши миску, як рідну. Він закутався в пончо з головою, тільки очі блищали.

– Ти аж посинів.

– Т-такого х-холоду я ще не бачив. Тут завжди так?

– Зараз же зима.

– Бляха, дома я при п’ятдесяти за Фаренгейтом замерзав, а тут, мабуть, усі двадцять п’ять[60]!

Команда. Дожовуємо на ходу – «Аеробус» реве – земля дрижить. Пакуємось, летимо. Хлопці куняють. У теплі швидко розморює. Незчувсь, як заснув.

Сидіння добряче шарпнуло, голова мотнулась, тільки зуби клацнули. Вийти не давали, лиш відкрили ляду, щоб трохи провіяло. Сиділи хвилин двадцять. Точно – везуть на південь.

– Серйозна херня затівається.

Наш капрал дістав пачку жувального тютюну. Пом’яв, понюхав.

– Думаєте?

– Минулого разу теж так було. Бачив, скільки літаків сідали в Баграмі? Солдати, морпіхи зі Східного узбережжя. Дупа ще та.

Літак задрижав. Ляда помалу піднялася. Долетіти б хоч кудись. Спина пече, в ноги, наче голками шпигають. Це не жарти – півкулі земної облетіти. Шкода, ілюмінаторів немає, самі стіни з проводами, залізяками й мутними лампочками. Голова важка, в потилицю ніби хтось товче. Дивлюсь – сержант спокійнісінько дрімає. Оце чорт, засинає, наче на перині, а в нас усі тельбухи піднімаються. Заплющую очі. Ні хріна не помагає. Червоні світляки ганяють в очах.

– Чого крутишся?

– Задовбався.

– Плеєра дать?

– Давай.

Агресивний реп кумарив не гірше літака. Щоб не образити Роба, послухав хвилин двадцять. Добре, що проскочило пару пісень «2Pack». Особливо «Got bless the Dead». Перемотував пару разів. О, блюз пішов!..

– Тримай.

– Не любиш таке?

– Та чого, реп слухаю. На сон просто хилить.

Чого не купив плеєр? Зараз слухав би, як дядько, що б схотів. Тепер лишається закрити очі й співати улюблені пісні про себе. Трохи на дурку змахує. Заплющився міцніше. Може, засну.

– Ден! Ден, вставай, сідаємо!

Сидіння вібрувало, ніби в нього вставили здоровенний дриль. Гуде, аж у вухах лящить. Поштовх – щось запищало, літак стишував хід. Ще раз хитнуло, й тиша. У щілину люка увірвався крижаний вітер.

– У дві колони! На вихід!

Підхоплюємо речі й двома тягучими валками повзем назовні. Ох і вітрюган – дух перехоплює. Дрібний пил січе лице. Швидким маршем лишаємо злітну смугу, проходимо ворота. От і на місці. Перед воротами жовта плита з написом – «Кемп-Лезернек, US Marine».

База – це ряди наметів з круглим дахом і боками, юрмище всілякої техніки, ангарів, залізних діжок, стін з мішків. Смердить пальним, мазутом, пилюгою. Рядки біотуалетів. Навіть у темряві не помилишся, так звідти несе. Ми швиденько розмістились у наметах, отримали вечерю й пройшли інструктаж.

Це вам не казарми. Сержант напружений, проте не кричить, говорить нормально, як з рівними. Перед відбоєм нас зібрав капітан. Комбата я бачив тільки раз, як у полк зачисляли. А тут рукою дотягнутися можна. В камуфляжі, збоку теліпається М4. Капітан не виголошував щось типу «за Бога й Америку». Коротко, по-діловому попередив, що ми на війні, всі за межами бази – вороги. Бути уважним, слухатись досвідчених товаришів. Обіцяв дбати про нас і намагатись, щоб усі повернулися в Каліфорнію. Ми повинні чітко виконувати накази, прикривати товаришів і тримати очі розплющеними. Закінчивши роботу, побачимо пляжі Сан-Дієго.

«Or-rah!»

Намет шельпотів м’якою стіною, збоку протягувало. Я заліз у спальний мішок й накрився ковдрою. Думок не було. Заплющив очі й провалився.

Служба на базі одноманітна. Якщо не в конвої й не на посту, то чистимо зброю, займаємось у качалці, ганяємо у футбол. Хто хоче, грає в карти. Після програної двадцятки я за стіл більше не сідав. Ще були книги. В основному Стівен Кінг, якісь детективи, Джон Мартін. Це було саме те. Я обкладався книгами й ковтав їх, поки голова не макітрилась. Щоб розвіятись, брав гвинтівку й на стрільбище. Якщо виходило, гатив по дві-три години. Сержант спочатку бурчав, але потім звик. Я підбив і Роба, щоб не скучно. Кілька разів за нами здалеку спостерігав перший лейтенант.

Хлопці підсміювались, мовляв, Ден перед начальством випендрюється, хоче в «шістьорки» випертись. Усі ж знають: капітан – фанат зброї. Навіть був снайпером. А ще він – «мустанг»[61]. Звичайний хлопець з Арізони, який прогриз шлях до шаблі й білих рукавичок.

Я відстояв на вишці, трохи передрімав і зібрався на стрільбище. Роб добряче залип біля відеогри.

На позиції лежав капітан. Судячи з купи гільз, розважається довгенько.

– Не заважатиму, сер?

– Що за питання? Всім місця вистачить.

Я почав лежачи, потім з коліна, стоячи. Далі в русі.

– Попрацюємо разом?

– Давайте.

Хвилин сорок працювали. Почало смеркнути.

– Застрілялись сьогодні. До служби мав справу зі зброєю?

– В університеті у збірній зі стрільби.

– Гарно кладеш. Але стрільба по мішенях і людях відрізняється, як їзда на машині й «Need for speed».

Я промовчав. А що тут скажеш? Наші побились об заклад, хто першого покладе. Всі храбрились, але… Додавало страху й те, що від цього не втечеш. Війна…

Вечірнє шикування. Весь батальйон. На щоглах тріпочуть прапори: США, Морської піхоти, Афганістану. Вітер рве краї наметів, засипає очі пилом. Капітан у кашкеті й чорних окулярах. Дивно – завжди сержант зачитує розпорядок на завтра. Праворуч стоїть капрал. Відчуваю, як він напружується. Що ж це буде?

– Marines! Через вісім годин почнеться справжній заміс. Ми вступимо в бій. Прикривайте спини, стріляйте влучно, дивіться уважно. Треба виконати роботу й повернутись живими. Слухайтесь командирів. Вони все підкажуть. Or-rah!

– Or-rah!

Глупа ніч. Ревуть вертольоти. В нічнику всі зелені, як гобліни. Пухка пилюга борошном обліпила одяг, лізе в рот, в