Читати книгу - "Вільний світ"

цього Вернера… А тоді що? По селу, як учора цей Войцех? У концтабір?» – це лишень думка насподі, яка миттєво пронеслася, як учорашня пригода (лише знак на руці лишився, але й він зійде рано чи пізно). А вголос:

– Так! Це я на сходах учора! Ага…

Не вірить… Усе одно не розкаже… Очі відвела. Іде поруч, а думками де? Десь? Чи тут?

– Бачила вчора літаки? Кудись американці бомби потаскали…

– Пан Майєр так сварився… Не все второпала… Щось кричав про американців, тоді про росіян…

Літаки вчора багатьох тут налякали – побігли всі в льохи свої ховатися. Кугле – теж. Про мене, звісно, забули. Що їм якийсь остарбайтер, коли треба власне життя рятувати? А літаки за півгодини перелетіли – і знову небо чисте, сонечко сяє. А Кугле й далі сидять у погребі, а я не поспішаю йти по них – хай собі відпочинуть, думаю. Тоня сміється над цією моєю оповідкою. Ямочки на щічках грають, очі знову сяють. (А може, і не сумувала вона, а мені лише здалося?)

– Хай бомблять! Скоріше б уже війні кінець! Поїдемо додому! Так, Тоню?

– А я не повертатимуся…

Заскочений цими її словами. Спиняюся. Вона теж. Зводить на мене очі і читає в моїх очах «Як же так? Що таке кажеш?», ще не висловлене, німе, а може, потамоване (не можна виказати себе! не можна показати, що мені боляче від її слів…). Не хочу в це вірити, визнавати, що вона «така»… Яка? Така. Здатна продатися за це шмаття? Невже? Невже здатна проміняти наш світ на це сите й облаштоване німецьке життя?

– Я не повернуся! Відразу так вирішила…

– Що ти кажеш? Як це? Що ти тут робитимеш? Сама? Без сім’ї?

Дивлюся на неї, намагаюся зазирнути не лише в очі, а туди – до її єства. Що думає? Відчуває? Невже зречеться матері, братиків, про яких завжди з такою любов’ю… На пошту бігала, листи їм писала…

– Ти ж це несерйозно, Тоню? Ти просто захопилася цим всім… Живеш у багачів… Думаєш, усі тут так?

Стиснулася вся – від вуст до маленьких кулачків, а по щоках солоні, непрохані краплинки. А вона непроста! Але ж яка дивна… І така несхожа на мене. Різні. Геть не схожі. Ми такі різні! І це лише спершу здалося, що вона така, як Дарка, симпатична собі, сміхотлива дівчина. Здалося, що, як сестра, близька й рідна? Дивно, навіть після цих її слів відчуваю те саме: близька, рідна й водночас… чужа. Чому?

– Я ще не знаю… Просто думаю інколи, згадую, як важко вдома… Хіба ж тобі легко було? Хіба ж тут не краще жити?

Мені легко? Сироті? Без батька? На якого мати покладала всі надії? Я ж учитися хотів! Учив, усе, що міг, потрібне-непотрібне, тяг знання з книжок, впивався в них, мов та п’явка (колись було мені – підхопив у болітці за Княжою). А замість цього МТС і трактор… Вивчитися – так! Дуже хочеться! Залишатися тут? Нащо?

– Не плач…Чуєш? Поїдемо додому. Разом. У мене мама хороша. І сестра майже така, як ти.

Вона не хоче мені заперечувати, але й згоди (хоча б головою кивнула) не дає. Звідки взялася в неї ця зараза? Хто їй це нашепотів? Невже сама? Сама дійшла до такого рішення?

– Дурненька! Ми чужі тут… Розумієш? Чужі…

Тоня вже не плаче – дивиться на мене з-під своїх тонесеньких брівок. «Чужі… – слухняно шепоче вона. – Так… ми чужі…»

Яблука

«Здрастуй, Єфреме! Не приходь до мене в неділю. Узагалі поки що не приходь. До моїх господарів приїхав родич. Тут у нас таке робиться! Щодня із самого ранку хтось суне. Хазяйка сказала, що не матиму вихідних, поки гість не поїде. У мене все добре.

Тоня».

Вдесяте – всоте – втисячне… Перечитую й перечитую написане в цій красивій, у золотих вензеликах, листівці. Перечитую, а зміст? «Не приходь у неділю… узагалі поки що не приходь… Поки гість не поїде…» Поки не поїде? А коли ж він поїде, той родич?

У кишені два яблука – їй і мені. Учора знайшов у садку Кугле. Перші… Упали в скошену траву в мене на очах. Зірвалися майже одночасно, пролетіли одне за одним із невеличким інтервалом. Я відразу подумав, що то для нас. Оці перші жовто-білі, по вінця налиті теплим літнім соком… А одне прибилося більше. Чому? Чомусь… Це знак? Це знак…

Неділя. Друга дня. Сиджу в короварні. Навіть не сиджу, а валяюся на сіні, яке сам косив, сушив, звозив, складав. Куди мені йти? Уже звик неділями вдень ходити до цього будинку на пагорбі, чекати її. І так майже місяць. Три рази – три побачення. І щоразу те саме: усі розмови впираються в «як – тут – добре – жити»… Кому? Їм? Чи нам? Може, тому й написала таке? Бо я не згоден? Не поділяю її думок?

– Нам не буде тут добре, Тоню! Зрозумій! Ми будемо тут чужими! Завжди…

Якась глуха стіна… Між мною і нею глуха стіна. Вона не розуміє моїх слів, ніби не чує їх. А я натомість не збагну, що в неї на думці?