Читати книгу - "Вільний світ"

Живчик на шиї напинається, ганяє й ганяє кров чи думки по колу? Чому? Про що вона думала, коли писала це? Невже й хвильки вільної нема, щоб вийти до мене? Якби хотіла, то знайшла б…

– Кеті? Що?

Кеті зайшла й стоїть навпроти дверей, у смузі сонячного світла. Її коси золотяться, аж світяться в літніх променях, а по рожевій сукні розсипи пломенистих плям – нерівні знаки сонця, перфоровані кронами дерев (садок, насаджений Кугле для Кугле), утворили свій візерунок уже на готовому, відбитому на фабриці. (Може, на фабриці пана Майєра? Може, і на фабриці пана Майєра.) Вона наче хвилюється. Чи це лише здається? Не заходить далі, а стоїть біля порога.

– Ти сьогодні вдома залишився? Нікуди не йдеш?

– Та щось нема охоти… Голова болить…

Не підходить, стоїть при дверях. Двері прочинені. Певно, забігла на хвильку. Щось треба? Чи так, знічев’я, від недільної нудьги, шукає, з ким би словом перекинутися? Зараз піде. Швидше б уже йшла. Останнім часом не підходила до мене, як ото раніше. Воно й добре.

– А хто це тобі вчора листівку прислав?

– Товариш мій один…

– Я тобі не вірю! Ти брешеш!

Сідаю, заскочений цим спалахом. Яке їй, зрештою, діло до того, хто прислав мені листівку? Не розумію її емоцій, тому геть не можу втямити, що відповісти. Невже вона думає, що я почну розповідати про Тоню, про мої почуття до неї? Кеті мовчить, дивиться кудись собі під ноги. Тоді вже я не витримую:

– Кеті. Що тобі до тієї листівки?

Підійшла на кілька кроків. І яка це муха її вкусила? Завжди привітна й усміхнена, а зараз набурмосилася…

– Я знаю, хто присилав тобі всі ті листівочки! Та остарбайтерка, що в Майєрів за служницю!

Зводжуся. Як це вона взнала? Оце так новина! А хто ще знає? Вона щось говорить, швидко, схвильовано. Половини з її слів (більшої половини) я не розумію. І не тому, що вона говорить швидко й нечітко, ніби заковтуючи повітря разом зі жмутками власних фраз, просто не знаю таких німецьких слів – та й по тому. Узагалі не можу втямити, що з нею таке. Що, врешті, сталося? Якась симпатія в неї до мене? Приязнь? У німки? До «оста»? Ступаю до неї на два кроки, але вона задкує до дверей, уже й на поріг стала.

– Скажи. Скажи, яка вона? Скажи. Чи всі ваші дівчата такі?

Старі Кугле кудись подалися (здається, у гості до родичів на інший кінець Айгаха), Цента теж хтозна-де. (А може, стоїть за дверима? Підслуховує нашу розмову? Бо я ж майже весь час мовчу! Як і хотів би щось сказати, але ж Кеті зарядила – слова не вставиш.)

– Скажи, що в ній такого? Будь ласка! Скажи!

Кеті стає на порозі, крутить металеву ручку, і скрипучий звук від механізму, що діє вхолосту (бо ж двері відчинені), відбивається неприємним відгомоном десь усередині (у неї? у мене?). Раптом вибух суцільних схлипувань, сльози… Не знаю, що сказати (чи зробити). Чим її втішити? Шкода її, звісно, але що вона собі думає? Чого прийшла сюди? Що, зрештою, хоче?

– Кеті, я ж «ост»…

– То й що? Що з того?

– Не хочу в концтабір! От що! Удома в мене мама й сестра… – кажу, аби щось казати – не мовчати. Кажу, щоб якось заспокоїти її, втихомирити цю бурю, виниклу хтозна-як і хтозна-звідки (ще хто побачить). Кажу, щоб розрадити її й напоумити. – Який із мене жених, Кеті? Сама подумай! Тобі треба бауер із фермою й землею… А я? Раб, наймит, приймак… Закінчиться війна, і повернуться ваші хлопці!

Кеті притихла. Слухає? Слухає. Щось собі думає. Може, не зрозуміла? Хоч я вже добре вмію по-їхньому. Простягаю їй яблуко.

– На… Візьми, Кеті, це з вашого садка… Знайшов…

– Не кажи нікому, що я тобі казала!

– Добре, Кеті.

Бере яблуко й зникає за дверима. Тиша. Без металевого рипучого погойдування дверної ручки, без надокучливого хлипання (і так тяжко, самому хочеться завити, як побитому псові, а тут ще й вона).

Виймаю друге яблуко, те, що лишилося, надкушую його, відчуваю приємність від того, що цей кисло-солодкий сік (сік цього першого літнього плоду) розливається в роті. Смачне. Таке, як удома? Таке саме, як удома, у садку сусіда – дядька Гриця.

«Яка вона? Що в ній такого?»

Ці слова застрягли в голові, зависли в повітрі, ніби живі, хоч тієї, що їх викрикувала (розпачливо, просто в обличчя), уже немає поруч. Так! Живі! Вп’ялися ожилими цвяшками, крутяться десь усередині, вимагають відповіді.

«Яка вона? Тоня? Так, Тоня! Яка вона?»

Тоня найкраща! А коли дивишся на неї, очей несила відвести! Але… Але я б краще руку собі дав відрізати, ніж визнав би це при ній чи сказав би їй. Ніколи б у світі не сказав їй, що вона красива, люба мені своєю вродою. Ніколи! Бо вона… занадто пишається цим усім! Так, ніби це її заслуга!

Гарна? І що з того? Із вроди води не пити! Чи пити? І відразу ж інша думка навздогін першій: «А чи звернув би ти на неї увагу, якби вона була звичайною? Га? Єфреме?» Чи не це й притягло? Хіба це не впадає у вічі? Не приваблює? Може, і так… Але ж вона розумна!