Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що за «ми», «ви»?
— Що ж ти сама пропонуєш? — спитала Урве.
— Ми повинні провести хоч один спільний захід. Як ви вважаєте? Абсолютно серйозно. Я пропоную влаштувати літературний суд.
— Суд? Над ким?
Карін задумалась.
— Обговорити щось сучасне і злободенне… Ну… наприклад, засудимо війну.
— Годиться! — крикнув Харрі.
Тійт до кінця грав роль песиміста.
— Дитяча забавка… Що ви знаєте про війну? І хіба це ваше діло?
— Замовкни! — гримнула на нього Карін. — Це діло кожного. Ви згодні?
— Робіть, що знаєте, — зітхнула Ірма.
— Ти в цей час можеш собі стрибати.
— А ти, Анне, сиди собі за своїм піаніно.
Клас знову войовничо настроївся. Карін почала конкретизувати.
— Едо, що ти думаєш?
Еда підвелася і байдуже мовила:
— Я нічого не думаю.
— Як?
Аарне глянув на Еду і був вражений. Її карі очі були зовсім пусті, і здавалось, що з них ось-ось покотяться сльози.
— Ну, гаразд…
Еда сіла і затулила обличчя руками. Вона не плакала.
— Андо, що ти там сидиш? — несподівано спитала Карін. — Як ти вважаєш?
Андо всміхнувся:
— Я нічого не вважаю.
— Нічого? Ти ж учень нашого класу?
Андо не відповів, і Карін вдарила рукою по столу.
— Добре. Це ми зробимо. Так, що… Ага, ось іще. Сценарій напише Аарне, шукай собі помічника і…
— Я?
— Так, так, ти. І не капризуй. Збори закінчено…
Всі вибігли.
ЯВНО МІСТИЧНИЙ ДЕНЬ
«Власне, я нічого не знаю про війну».
Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.
Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.
— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…
— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?
— Ти ж нічого не питав.
— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.
— Ти думаєш про цей літературний суд?
— Так.
— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…
— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…
Індрек похитав головою.
— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…
— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?
— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?
Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…
— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?
— А те й означає, що треба боротись.
— Що далі, то більше.
Індрек уже не сміявся.
— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!
— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.
Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.
— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…
— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.
Індрек провів олівцем
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, рудий кіт», після закриття браузера.