Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

товсту лінію на папері, що трапився під рукою, поряд з нею — другу, а далі почав неуважно штрихувати між ними. Нарешті підвів голову:

— Праця… Про це завжди говорилося! Запам'ятай: праця!

Аарне помовчав.

— Що дає праця?

— Людина працює, і вона щаслива. Вона не хоче вбивати.

— Але ж це, зрештою, сила проти сили. Якщо ти дужчий, то я намагаюсь тебе догнати, і навпаки, так же?! Ось тобі боротьба за мир.

— Ти іронізуєш?

— Ні.

Знову мовчанка.

Раптом Аарне спитав.

— Скажи відверто: ти віриш, що війни не буде? Тільки чесно.

— Вірю.

Надворі зірвався вітер.

Ви маєте рацію, мені інколи лячно. Особливо тоді, коли вночі хурделить і над далекими полями пливуть великі снігові хмари. У лісах виростають замети; здається, що хтось плаче між старими стовбурами дерев, плаче і не знаходить дороги до сонця. Справді, мені тоді лячно, і тобі лячно теж, але не варто про це говорити. Навіщо про це говорити? Не треба, далебі, не треба, ми знаємо про це й так.

— Ти певен?

— Так.

— Чому?

— Війни скінчилися. Технічний прогрес досяг такої висоти, що може бути ще тільки одна війна. Колективне самовбивство, коли прогрес знищить своїх творців.

— І ти певен, що цього не буде?

— Авжеж.

— Чому? Звідки така певність?

Індрек усміхнувся.

— Це, звісно, моя віра.

Аарне зненацька вдарив кулаком по столу і схопився.

— До біса!

— Що з тобою?

— В цьому домі можна збожеволіти. Невже ти не відчуваєш? Про що ми балакаємо?

— Котра година? — спитав Індрек.

— Пів на дев'яту.

Аарне розчинив навстіж одні двері, потім другі, треті. Хурделиця ввірвалась у коридор.

Вхідні двері вдарились об стіну. На столі заворушились аркуші паперу, захиталися тіні. Індрек дивився на Аарне, не розуміючи, що з ним. Аарне усміхнувся. Його волосся було скуйовджене.

— Що з тобою?

— Впустімо до кімнати трохи свіжого повітря…

Двері, що вели з коридора до кухні, відчинились, і тітонька Іда поспішила зачинити їх. Сніг летів через поріг. Вітер вирвав двері з рук тітоньки, і вони знову вдарили об стіну. Будинок здригнувся.

— Хурделить, — мовив Аарне. — Буде відлига. Піду поможу…

Але тітонька вже зачинила двері і зайшла до кімната мокра, розхристана.

— Аарне, чи тобі замало того, що ти доніс на мене! Тепер ще починаєш ламати мій будинок! Ти…

Аарне обернувся до неї.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я питаю, невже тобі мало доносу?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що ти чуєш.

— Я питаю, що ти хочеш цим сказати?

— Це непорядно, негідно виказувати таємниці дому, — мовила тітонька. — Це, якщо хочеш знати, підло!

— Та що ж я виказав? Поясни, будь ласка.

— У кожному домі є свої таємниці. — Тітонька Іда наче не чула запитання.

Аарне не витримав і закричав:

— Я питаю востаннє, що я тобі зробив? Чуєш?

Тітонька пильно дивилася па нього і хитала головою.

— До такого дійти! Так-так… Ти вже погрожуєш мені? Ти мені вже погрожуєш? Га?

Голос тітоньки зірвався на істеричний вереск. Індрек усе ще стояв у дверях.

— Шмаркач! Ти… ти насмілюєшся зі мною так розмовляти! Ти…

Аарне на мить заплющив очі, потім розплющив їх, пройшов повз тітоньку Іду, злегка зачепивши її плечем, сказав «пробач» і підійшов до Індрека.

— Я проведу тебе.

Він пропустив Індрека вперед, вийшов сам і зачинив двері. Тітонька Іда лишилася в кімнаті сама.

— Бачив?

— Бачив.

— Ти не образився?

— Ні, чого ж…

— Дурне становище.

— Цікаво.

— Колись я тобі все розповім. А зараз мені хочеться плакати. Йди, будь ласка.

За дверима шаленів вітер. Індрек подав руку.

— Якщо вижене, приходь до мене.

— Бувай.

— Бувай. А знаєш, тобі не можна тут жити. На добраніч.

Двері зачинились. Аарне раптом відчув себе страшенно самотнім. Йому зробилося лячно, але він все-таки увійшов до кімнати. Тітонька Іда була вже в