Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Настане день, закінчиться війна…

Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

175
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 85
Перейти на сторінку:
доводилося бігти.

В’язні вибігли на покритий свіжим снігом плац. Правда, краса першого снігу зникла після того, як плацом пройшла, а точніше, пробігла не одна сотня арештованих. Сніг перетворився у брудне мокре місиво. Воно вело до воріт. Туди й погнали колишніх мешканців двадцять шостої камери.

Вже звичною дорогою, якою три місяці тому вони сюди прибули, галичани повернулися до вокзалу, де на них чекав потяг. Організація посадки у вагони була майже ідеальною, суто німецькою, тому Теодор зробив висновок, що чехи до цього не причетні.

Швидко, не даючи часу на розмірковування, в’язнів загнали у вагони. Хоч минулого разу дорогою сюди важко було назвати поїздку комфортною, виглядало на те, що тепер про таке слово як «зручність» взагалі варто забути. Дві крайні лави вагона зайняли двійко військових, тому в’язням довелося потіснитися.

– Куди нас везуть? – запитав Засмужний.

– На курорт, – відповів єфрейтор, і обидва солдати задоволено заіржали.

З цього в’язні зробили висновок, що везуть далеко не на курорт.

Їм ніхто нічого не збирався пояснювати, тим більше не збирався виправдовуватися перед ними за незручності. Як худобу, їх погрузили у вагони і кудись повезли. Куди – ніхто не знав. Крізь запотілі від людського дихання шибки вікон мало було що видно. Тільки одного разу вдалося прочитати назву міста, яке поїзд проїхав, навіть не зупинившись у ньому. Лінц. Отже, везуть не просто на південь, а й, можливо, навіть у саму Австрію. Тільки навіщо? У декого зажевріла надія, що десь там, у високих кабінетах Відня, зрозуміли, що нераціонально тримати таку велику кількість чоловіків у тюрмах, і цілком реально, що їм видадуть зброю й відправлять на війну. Оскільки везли якнайдалі від Галичини, то, з усього видно, що прийдеться воювати з Сербією.

Теодор Засмужний не поділяв цих настроїв. Не те, що йому подобалася тюрма, але й на фронт не дуже хотілося. Місяці, проведені у камері Терезіна, отверезили його, зробили більш раціональним у думках.

Того дня лише одного разу поїзд зупинився. Не на якомусь вокзалі, а майже серед поля. В’язнів вигнали з вагонів, повідомивши, що на справляння своїх природних потреб і на прийняття їжі відводиться лише півгодини. З кожного вагона четверо рознощиків їжі принесли по два великі баняки, у яких була якась каша. Цю баланду назвали кашею через те, що іншої назви вона не витримувала.

Минув відведений на приймання їжі час, і пролунала команда «По вагонах!». Розуміючи, що вдруге ніхто запрошувати не буде, в’язні позіскакували зі снігу і побігли до вагонів. Поїзд поїхав далі.

Талергоф

Перед зором змучених дорогою голодних галичан відкрилася велична і водночас жахлива картина. На величезному полі, обнесеному двома рядами колючого дроту, у чотири ряди розташувалися довгі приземисті бараки. Скільки їх було – на перший погляд підрахувати неможливо. Уся територія була покрита вчорашнім снігом, і усюди люди його розгрібали. І снігу, і людей було дуже багато. Одні в’язні розчищали від снігових наметів дорогу між бараками, другі накидали його на великі сани, треті відвозили їх кудись далі, у протилежний кінець табору.

Там же над більш низькими бараками здіймалися дві дещо вищі будівлі, на яких вгадувалися хрести.

Одразу ж за високими дротяними воротами росли декілька дерев. Зараз вони були безлисті, зате між ними перекинута балка, на якій на мотузках хиталися з десяток повішених.

Побачивши це, прибулі жахнулися, дехто перехрестився.

Тим часом ворота відчинилися, і до в’язнів підійшов високий чоловік у добротній військовій шинелі. За ним ховався інший наглядач, низенький, що ледве сягав тому до плеча.

– Ну, москалі, кацапи і зрадники! – голосно, щоб почули всі, сказав він. – Ласкаво просимо у табір праці і відпочинку Талергоф!

Сказав – і засміявся своїй же дотепності. А його напарник вийшов наперед, також усміхнувся і мовив:

– Ну, здрастуйте, землячки!

Серед в’язнів прокотилося замішання. Принаймні десяток з них впізнали його. Неймовірно, але це був Семко Проців, той самий Проців, який запроторив їх сюди і про кого вже перестали згадувати.

Як виявилося, даремно.

А старший наглядач продовжував:

– Хочу, щоб перед тим, як переступите ці ворота, ви зрозуміли просту істину: віднині ви – ніщо! Вам тут нічого не належить. Абсолютно! Забудьте, чим ви були дотепер. Ви будете жити, якщо я цього захочу. Не більше не менше. Запам’ятайте таке: за цими ворітьми для вас я – і бог, і цісар, і спаситель. За будь-який вчинок, повторюю, будь-який, вас чекає шибениця. Що це за вчинок? Запізнення на роботу, не привітався з табірним начальством, косий погляд чи слово проти будь-кого з наглядачів. І ще одне. Моліться за перемогу армії найсвітлішого цісаря, а то будь-які поразки Австрії ви відчуєте на своїй шиї.

Він показав на повішених.

– Ось цих стратили лише через те, що армія цісаря недавно програла битву. І можу вас порадувати: останнім часом це трапляється дуже часто.

Так, перспективи були невеселими. Це в’язні зрозуміли одразу.

– А тепер, бидло, вас відведуть у барак, де ви деякий час будете жити, – говорив наглядач. – Поки не здохнете і не звільните місце іншим. Пішли.

– Пане Тимчук! – озвався Проців. – Дозвольте забрати одного. Навіщо нам даремно годувати? Сьогодні ж вирішимо цю проблему. А за ним я вже чотири місяці полюю.

– Хто такий? – запитав старший.

– Засмужний! Вийти наперед!

Теодор не здивувався, що саме його має на увазі Семко. Він покірно вийшов із загальної колони.

– Ось цей! – показав на нього Проців. – Затятий москвофіл і мій особистий ворог.

– Забирай! – махнув рукою старший. – На одну проблему буде менше. Тільки спочатку відведи до начальника табору. Хоча не думаю, що він буде проти. Вчора австрійці отримали від сербів по шапці. Треба ж якось панам офіцерам розрядитися. Тільки зроби так, щоб я міг бачити, куди він дінеться.

– Побачите, – пообіцяв Проців. – Обов’язково побачите!

Він взяв Теодора за рукав і штовхнув вперед.

– Пішов!

Навіть змучений тривалим перебуванням у тюрмі і майже хронічним голодом Засмужний все ж виявився сильнішим за маленького Семка. Він обернувся до товаришів, знав шапку і поклонився.

– Прощайте, люди! – сказав він. – А якщо щось зробив не так, простіть.

– Бог з тобою! – відповів отець Осьміловський.

Старший наглядач аж підскочив.

– А це що за розмови? – крикнув він. – Ви повинні зарубати на своєму носі: віднині ви належите мені. І все будете робити так, як я скажу. І коли скажу. Все. Говорити, спати, працювати, мочитися, навіть вмирати ви будете тоді, коли мені це захочеться. А якщо комусь цього не сила чекати, прошу: там (наглядач показав на шибеницю) є два вільних місця. А ти

1 ... 32 33 34 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Настане день, закінчиться війна…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Настане день, закінчиться війна…"