Читати книгу - "Дух часу"

Коли викликали війта, він став, понурившися, а по хвилі сказав, що він дає голос на Івана, Якима, на одного сусіда і на себе. Люде переглянулися межи собою. Самому на себе вже казати не ялося, але видно, що він доконче хотів, аби єго вибирати. Тож, коли по нім викликали другого газду, він замнявся і дав голос на панотця, Івана, Якима і війта.

Потому йшло вже як по нитці: всі вже на одних казали, хіба десь-не-десь трафився хтось, шо кинув голос на кого іншого. Якимові заперло дух у грудях; спершу він вимовлявся, а тепер дивився з трепетом кождому на губи й марикував на тих, що єго поминали.

Коли скінчилося голосованє і комісар прочитав тих вибраних, а між ними і єго ім’я, то стало єму так весело, що він ніколи і не думав би був, що така річ може єму вчинити таку радість.

Комісар зараз по тім забрався, бо мав переводити вибори ще в другім селі. Люде стали розходитись.

— А що тепер буде, Якиме? — сказав панотець, відходячи. — Громада трималася твердо, тож і нам треба буде твердо триматися і не кинути свій голос у болото.

Від тих слів Якимові стало ще веселійше; він був з молодших і панотець з ним ніколи не ставали на ніяку бесіду.

Гордий і веселий, він не стямився, коли оперся на своїм обійсті. Жінка скликала кури на вечір, стояла перед хатою і кидала з подолка по жмінці посліду, а її голосне накликуване чув Яким здалека.

— Але ти висидівся! — сказала вона, побачивши чоловіка у воротях. — Я гадала, що тебе вже десь пірвало або холера напала…

— Або що?! — муркнув Яким, усміхаючися.

— Та як, що? Тратити днину, то нічого не значить? — відповіла з гнівом жінка.

Сказавши се, вона борзенько забралася до хати, бо знала, що так з Якимом не все можна було жартувати. Яким ступав за нею слідом, і вона вже побоювалася, чи не надто проговорилася.

Коли він скинув капелюх і сердак, жінка глянула на него з-під ока і здивувалася, побачивши, що він так само веселий, як і передше.

— Знаєш що, жінко? — сказав чоловік, гейби і не чув того, що вона єму недавно цвіркотіла. — Знаєш що? Мене вибрали виборцем!

— Виборцем? — повторила Якимиха, ще більше здивована. — Що се таке — виборцем?

— Таким, як перед трьома роками був вибраний війт і Іван, знаєш?

— Не знаю, — відповіла жінка. — Що се: війт чи присяжний?

— О-о! вона вже війтихою хотіла би бути! — реготався на все горло чоловік.

— Та хто тебе там вибрав?

— Но, говори з нев! дурне дурним; та хто би — громада!

Вона здвигнула плечима; чим вибрали її чоловіка — вона не знала, але зміркувала, що все якимсь старшим. Ціла громада вибирала і вибрала її чоловіка; то вона вже і забула, що сердилася за страчену днину.

«Може, й справді ще єго колись і війтом виберуть! А се так гарно бути війтихою в селі!» — думала вона.

Другої днини веселість Якима стала потухати, а натомість проколювалися журливі питаня.

«А що тепер буде? що тепер робити?» — запитував він себе мимохіть, і неспокійні думки порушували єго ум. І він тепер справді почав жалувати, що приймився до того вибору. Не знати, на що. і за ким треба давати голос, а може, ‘і підписуватися; то чи не ліпше, може, було би сидіти в хаті, робити свою роботу, як іти на якісь вибори?

Чим більше про се думав, тим журливійші ставали єго думки. Він уже міркував, чи не можна би якось того зречися і цілої біди відпекатися.

Але коли став про ті свої сумніви говорити жінці, то вона розвела єго голову.

— Громада тебе вибрала, то нема що і зрікатися. Що будуть другі робити, то будеш і ти. «Куди голка, туди і нитка».

— Добре кажеш, жінко. Треба буде піти порадитися попа або війта; що будуть другі робити, то зроблю і я.

Але поки Яким спромігся розібрати у своїй голові, де і до кого передше йти, прийшов до него Іван.

«От, я дурно й журився, — подумав Яким, — а діло само собою складався».

Стало на панотці, бо Іван прийшов, аби Яким ішов з ним до панотця, а там разом уже порадяться. Яким власне не кінчив робити граблі до грядок для жінки, на котрі чекала вже скопана грядка.

Коли Іван прийшов і узяв з собою Якима, жінці стало маркотно: се вже і війтихою не варто бути, як робота має стояти, а газдівство упадати!..

«Чоловік може розволочитися, — і так се буває. Колись-то стратив днину, а тепер знов пішов і грабель не докінчиві Аби-м мала хоть чим грядку заволочити! Хіба піду до сусіди граблів позичити? До попа далеко, та й ще там забавляться і грядки позасихають. Може би, було ліпше, якби був того скинувся, а вона, дурна, сама єго порадила! Коби хоть знати, чим єго вибрали, та й на яке?»

Ненадійно щаслива думка прийшла їй до голови. Їй прийшло на гадку піти до Іванихи, про все розпитати та и розвідатися. Кажуть, що її чоловік вже раз був там якимось виборцем, — тим, чим тепер вибрали Якима, то й Іваниха буде знати, що то таке, та чи се добре, що їх чоловіків повибирали.

Як погадала, так і зробила. Взяла новий кожух, зав’язала велику щалінову хустку, замкнула хату і пішла.

Іваниха — була то жінка гонорна, великого роду. Якимиха ще була дітваком, як вона віддавалася, то і рада була нагоді, що може з нею ближче зійтися.

— О, десь ведмідь у лісі згиб! Треба би попелу взяти та сліди посипати, — приповідала Іваниха, побачивши Якимиху.