Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

все, а тоді безпробудно заснули аж на дві доби. Мама їх і ногою під ребра копала, і патиком лупцювали, й крижаною водою із криниці поливала — усе марно: лежать нерухомо, ледве що не мертві, лиш боки ледь-ледь здіймаються — таки дихають! Привели колгоспного ветеринара. Він подивився на наших «здохликів» і сказав, що свиням таке сталося від жолудів: як харч вони не такі вже й безпечні, як мама собі думала. Але від жолудів кабани стрімко набирали вагу, тлустішали з кожним днем, тому батьки й далі підгодовували їх цим продуктом, лише тепер утроє чи й учетверо зменшили денну порцію. У ліс ми завжди брали аж чотири великі мішки й три відра, щоб спочатку збирати жолуді у відра, а тоді зсипати докупи блискучі, з шорсткими шапочками плоди, їх того року вродило так, що під дубами було встелено, хоч згрібай пригорщами.

Зате ж і зима люта видалася — шиби в нашому класі настільки позамерзали, що сонячне світло через вікна не проникало зовсім, і Марія Степанівна навіть удень вмикала електрику й лампочка під стелею горіла від першого до останнього уроку. Ми страшенно мерзли в руки й ноги. Звісно, в таких умовах ніхто не відмовився б від горнятка гарячого пахучого чаю. Учні навіть просили вчительку варити його, а ми готові хоч із завтрашньої днини приносити цукор, шипшину, калину, сухий липовий і ромашковий цвіт. Але вчителька лише зітхала, ховала очі й казала, що не має права цього робити.

Проте й холоднюща зима швидко минула. А може, мені тепер лише так здається з відстані років? У повітрі запахло талим снігом і мокрим ґрунтом, синички почали співати зовсім інші пісні. Якщо добре вслухатися, то можна було почути в їхньому цвіріньчанні цілий куплет: «Перевіз, перевіз! Кидай сани, бери віз!». Тож хоча цілу зиму до школи ми ходили через став по кризі, щоб суттєво скоротити дорогу, тепер цією стежкою зважувалися користуватися хіба що найбільші відчайдухи. А може, вже ніхто й не ходив. Але стежка ще добре виднілася на сірому снігу, й ми з однокласницею Любою поперлися навпростець. Як і Марійка, Люба теж була дівчинка товстенька, але ні одна, ні друга проблем собі з того не робили, бо ляльки Барбі тоді ще в продажу не було і на її стандарти тіла школярки не рівнялися. Любу, щоправда, у класі дражнили: «Люба-груба вилізла на дуба, дуб тріщить — Люба пищить!», «Ой Люба, Люба, що ти їла, що ти пила, що ти така груба?». Через ці дражнилки вона, бувало, гірко плакала, — зате спокійна, до краю флегматична Марійка усім, хто насміхався з її повноти, розважливо відповідала: «Груба — люба, тонка — бридка!». Тепер я собі думаю, що саме в цьому прислів’ї відбився український жіночий стандарт багатьох попередніх століть, коли виконувати тяжку фізичну роботу могла лише міцна здоров’ям жінка, й парубки старалися запопасти наречену тілисту, а не «суху тичку». При своїй вродженій комплекції ляльки Барбі мені би тоді нічого втішного й не «світило».

Чи розуміли ми небезпеку тоненького льоду? Напевно, якщо Люба радила мені йти попереду, бо я легша. Нікого, хто б нас зупинив від нерозважного кроку, поруч не було. Ми дійшли до самої середини ставу, де ледь виднілися бетоновані цямрини криниці, з якої став живився водою. В теплу пору року цямрин не було видно зовсім, але взимку вони чомусь завжди чорніли над білою кригою сантиметрів на п’ять — десять. Провалилася я у воду раптово: булькнула з головою, але відразу ж виринула й ухопилася за цямрину. Люба ж, побачивши, що сталося, чимдуж побігла до рятівного берега. Моя цигейкова шубка, яка мене спершу й урятувала, бо в ній я вигулькнула зі ставу, як поплавок, повільно набирала води, тіло задубіло. Я збагнула, що триматися за цямриння довго не зможу, тим паче що ногами дна не діставала — внизу було метрів півтора води. У небезпеці я переважно німію й ціпенію, тож і зараз теж не кричала. Та й до кого волати рятунку? Навколо ж, як і в пустелі, — ані душі, лише безлюдні білі, ще по-зимовому засніжені левади!

І враз я почула дзявкіт. Маленький кудлатий сірий песик біг до мене навіть не стежкою, а неторканою кригою, вкритою таким твердим, бо злежалим за всю зиму, снігом, що не залишалося на ньому й слідів. Здалеку, від самої дороги, якийсь дядько кричав мені: «Тримайся, тримайся, я хутко! Тримайся міцно, к…рва мама твоя була! І чого ти, холєра ясна, туди попхалася?». На санях у дядька лежали ґембльовані дошки на підлогу. Він постелив їх на кригу й по тих дошках підповз до цямрини. Розповідав, що я вже трималася з останніх сил, аж губи й пальці посиніли, а очі зробилися скляними, як у ляльки. Так я тонула перший раз.

Вдруге це сталося, коли вчилася у класі сьомому, а може, й восьмому. Заспала, й тому страшенно запізнювалася на автобус до Райцентру. Бігти дорогою до зупинки вже не вистачало часу, скоротити шлях можна було тільки через примерзле поле, але для цього я мусила перейти потічок, який ставав річкою лише після дощів, а коли сходили сніги, й хлопці-старшокласники пливли, лежачи на крижинах, — навіть справжньою рікою. Під час останньої повені вода змила кладку, й тато перекинув з одного берега на другий пасинок — бетонний двометровий стовп, який у ті часи завжди прикріплювали до дерев’яних електричних опор унизу й закопували десь на метр, щоб дерев’яні стовпи не гнили в землі. У суху погоду по тому пасинку на протилежний бік потічка можна було навіть перебігти із підскоком. Не користувалася ним тільки наша сусідка Муличка, бо казала, що у неї в голові паморочиться, варто їй лише глянути з мостика вниз, і вона боїться впасти у воду. Висота від кладки до дна потічка сягала близько двох метрів — у цьому місці непримітна річка за багато літ видовбала доволі глибоке русло. Того ранку, коли я чимдуж бігла на автобусну зупинку, бетонний пасинок вкрився тоненьким льодком: звечора моросів дощ, а до ранку вся волога, що втрималася на стовпі, замерзла. Моя нога ковзнула і я з усього маху всадилася в річку. Очевидно, ще й добряче вдарилася головою, бо здавалося, що гребу, щоб випливти з глибочезної ями, а виринути на поверхню ніяк не можу. Коли ж таки видряпалася на берег і, вся у