Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

заглибленими в спорт.

— ОСЬ ЩО Я СКАЖУ, — розпачливо сказав він, — ЯКЩО ТИ ПІДЕШ ГЕТЬ, Я ДАМ ТОБІ ПІВПЕННІ.

— Я мала маску секлета, коли ми ходили на залякування в Ніч душевного пундика, — сказала вона, — вона зроблена з паперу. І нам давали солодощі.

Білл Двері зробив помилку, яку допустили до нього мільйони людей, які стикалися з малими дітьми за дещо подібних обставин.

Він закликав до розуму.

— ДИВИСЯ, — сказав він, — ЯКБИ Я СПРАВДІ БУВ СКЕЛЕТОМ, МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКО, ТО ЦІ СТАРІ ПАНИ ПОРУЧ ЩОСЬ БИ ПРО ЦЕ СКАЗАЛИ.

Вона оглянула стариганів на іншому кінці лави.

— Вони теж майже секлети, — сказала вона, — я не думаю, що вони хочуть помічати ще одного.

Він здався.

— МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО В ЦЬОМУ ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

— Чому ти не розпадаєшся на частини?

— НЕ ЗНАЮ. НІКОЛИ НЕ РОЗПАДАВСЯ.

— Я бачила секлети птахів і тварин, і всі вони розпадалися на частини.

— МОЖЕ, ТОМУ, ЩО ВОНИ Є ТИМ, ЩО БУЛО ЧИМОСЬ ІНШИМ, ТОДІ ЯК Я Є ТИМ, КИМ Є.

— Аптекар, який робить ліки на Чамблі, має секлет на гаку, усі його кістки зв’язані дротом, — сказала дитина з таким виглядом, наче передала інформацію, здобуту старанними дослідами.

— У МЕНЕ НЕМА ДРОТУ.

— Це і є різниця між живими і мертвими секлетами?

— ТАК.

— Тож у нього там мертвий секлет, так?

— ТАК.

— Бе. Фу.

Дитина якийсь час відсутньо оглядала пейзаж, а потім сказала:

— В мене нові панчохи.

— ТАК?

— Можеш глянути, якщо хочеш.

Забрьоханий черевик було виставлено для огляду.

— НУ І НУ. ТІЛЬКИ УЯВІТЬ. НОВІ ПАНЧОХИ.

— Моя мама зв’язала їх із вівці.

— НІЧОГО СОБІ.

Горизонт знову ретельно оглянули.

— Ти знаєш, — сказала вона, — ти знаєш... сьогодні п’ятниця.

— ТАК.

— Я знайшла ложку.

Білл Двері усвідомив, що він завмер в очікуванні. Він іще не знав людей, які переключали увагу щотри секунди.

— Ти працюєш у панни Літунки?

— ТАК.

— Мій тато каже, там треба як слід обтесатися.

Білл Двері не зміг на це відповісти, бо не знав, що це означає. Це було одне з багатьох тверджень, сказаних людьми, яке було тільки маскуванням для чогось невловного, що часто передавалося тільки тоном голосу чи поглядом в очі, і нічого з цього дитя не робило.

— Мій тато казав, що вона казала, що має скриньку зі скарбами.

— СПРАВДІ?

— В мене є два пенси.

— СИЛИ НЕБЕСНІ.

— Сел!

Вони обоє звели очі на пані Ліфтон, яка з’явилася в дверях.

— Тобі час спати. Припини займати пана Двері.

— О, ЗАПЕВНЯЮ ВАС, ВОНА НЕ...

— Скажи добраніч, негайно.

— А як сплять секлети? Вони не можуть заплющити очі, бо...

Він чув їхні приглушені голоси всередині корчми.

— Ти не повинна називати так пана Двері, бо... він... дуже... дуже худий.

— Все добре. Він не з мертвих.

Голос пані Ліфтон набув знайомих схвильованих інтонацій, як у когось, хто не може змусити себе повірити тому, що бачать його очі.

— Може, він просто щойно сильно перехворів.

— Я думаю, він саме має захворіти так сильно, як тільки взагалі буває.

Білл Двері пішов додому замислений.

У кухні фермерського будинку горіло світло, але він пішов просто до клуні, заліз по драбині на повне сіна горище й улігся.

Він міг відкласти сновидіння, але не міг уникнути пригадування.

Він втупився у пітьму.

Незабаром він почув тупотіння ніг.

Він обернувся.

Потік шуроподібних привидів біг вистрибом по балці даху над його головою, виблякаючи на бігу, тож скоро не лишилося нічого, крім звуку дріботіння.

Слідом за ними йшла... постать.

Вона була близько шести дюймів зростом. Вона була вбрана в чорну мантію. Вона тримала маленьку косу в скелеті лапки. Біла кістка мордочки з тремтливими сірими вусами стриміла з-під затіненого каптура.

Білл Двері сягнув рукою і узяв її. Вона не опиралася, тільки стояла на його долоні й уважно розглядала його, як один фахівець іншого.

Білл Двері сказав:

— ОТОЖ ТИ?..

Смерть Щурів кивнув.

— ПИСК.

— Я ПАМ’ЯТАЮ, — сказав Білл Двері, — КОЛИ ТИ БУВ ЧАСТИНОЮ МЕНЕ.

Смерть Щурів знову писнув.

Білл Двері покопирсався в кишенях, шукаючи залишки їжі. Десь тут лишалося трохи від ланчу. Ах, ось воно.

— Я ГАДАЮ, — сказав він, — ТИ ЗМОЖЕШ ПРИКІНЧИТИ ШМАТОЧОК СИРУ?

Смерть Щурів люб’язно його прийняв.

Білл Двері пригадав, як одного разу навідав старого чоловіка — лише одного разу, — який провів майже ціле життя замкнений у вежі в камері за якийсь гаданий злочин чи щось таке, і він приручав маленьких птахів заради товариства упродовж свого довічного терміну. Вони гидили йому на ліжко й жерли його їжу, але він терпів їх і всміхався, коли вони влітали й вилітали у високі заґратовані вікна. Тоді Смерть чудувався, навіщо комусь таке робити.

— НЕ БУДУ ТЕБЕ ЗАТРИМУВАТИ. ГАДАЮ, ТИ МАЄШ ЩО РОБИТИ. ЩУРІВ, З ЯКИМИ ТРЕБА ЗУСТРІТИСЯ. Я ЗНАЮ, ЯК ВОНО.

А раптом він зрозумів.

Він поставив постать назад на балку і ліг у сіно.

— ЗАБІГАЙ ЩОРАЗУ, ЯК БУДЕШ ПОБЛИЗУ.

Білл Двері знову втупився у пітьму.

Дрімота. Він відчував, як вона скрадається довкола. Дрімота, із повними кишенями сновидінь.

Він лежав у пітьмі й пручався.

* * *

Крики панни Літунки змусили його підхопитися і, на його миттєве полегшення, все ще тривали.

Двері клуні зі стуком розчахнулися.

— Білле! Спускайся негайно!

Він намацав ногами драбину.

— ЩО ТРАПИЛОСЯ, ПАННО ЛІТУНКО?

— Щось зайнялося!

Вони побігли через двір і далі на дорогу. Небо над селом червонілося.

— Скоріше!

— АЛЕ ЦЕ НЕ В НАС ГОРИТЬ.

— Скоро горітиме у всіх! Вогонь перекидається по соломі як шалений.

Вони дісталися пародії на міську площу. Корчма вже була добре освітлена, солома з ревінням здіймалася до зірок мільйоном іскристих спіралей.

— Глянь, які всі стали навколо, дивляться, — розсердилася панна Літунка, — тут є насос, відра і все інше, чому люди не думають?

Трохи на віддалі була якась шарпанина, пара завсідників намагалася перешкодити Ліфтону забігти в будинок. Він кричав на них.

— Дівчинка все ще там, — сказала панна Літунка. — Він же це сказав?

— ТАК.

Полум’я виривалося з усіх верхніх вікон.

— Мусить же бути якийсь спосіб, — сказала панна Літунка, — може, ми