Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

мешканці Міста радісно їх зустрічали, возносячи їм хвалу. Проте серця всіх перебували в неспокої, бо чисельність цих загонів помітно зменшилася: Фарамир утратив третину своїх людей. А де ж бо він сам?

Фарамир прибув останнім. Його люди ввійшли в Місто. Повернулися кінні лицарі, в ар’єргарді яких несли стяг Дол-Амрота, повернувся і Принц. А перед ним — на його скакуні й у його руках — лежало тіло його родича, Фарамира, Денеторового сина, котрого знайшли на полі битви.

— Фарамире! Фарамире! — побивалися люди, плачучи на вулицях.

Але він не озивався, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі, до батька. Щойно назґŷл ухилився від наступу Білого Вершника, смертоносний дротик уразив Фарамира, коли той завзято боровся з кінним витязем Гараду, і ґондорець упав на землю. Тільки атака Дол-Амрота врятувала Фарамира від того, щоби червоні мечі південців порубали його, лежачого, на шматки.

Принц Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі й мовив:

— Ваш син повернувся, володарю, здійснивши величні подвиги, — і розповів про все, що бачив.

Але Денетор підвівся, зазирнув синові в обличчя і не сказав ані слова. Потому зажадав, аби слуги постелили ложе в покої, поклали на нього Фарамира, а самі забралися геть. Натомість сам одинцем піднявся в потаємну кімнату на вершині Вежі, — багато людей, подивившись у той час нагору, побачило, як у вузьких вікнах там якусь часину коливалось і миготіло тьмяне світло, а потім враз спалахнуло і згасло. А коли Денетор спустився, то прийшов до Фарамира й сів біля нього, не мовивши жодного слова, проте обличчя володаря було сіре і здавалося ще більш мертвотним, аніж у його сина.

Урешті, недруги взяли Місто в облогу, замкнувши зловісне кільце. Раммас було розбито, а цілий Пеленнор опинився в руках Ворога. Останні новини з-за зовнішніх стін принесли люди, котрі втекли до Мінас-Тіріта північною дорогою ще до закриття Брами. То були залишки сторожі, яка стояла в тому місці, де шлях із Анорієну та Рогану перетинався з міськими околицями. Сторожу очолював Інґольд — той самий, котрий пропустив Ґандальфа та Піпіна менш ніж п’ять днів тому, коли над обрієм іще вставало сонце, а ранок приносив надію.

— Звісток про рогіримів ми не маємо, — сказав він. — Роган нині не прибуде. А якщо й прибуде, то нам із того користі мало. Подейкують, першим сюди з-за ріки Андрос дістанеться нове вороже військо, про яке ми трохи знаємо, і новини ті невтішні: там батальйони дужих орків Ока та незліченні загони людей нової породи, якої ми раніше не знали, — невисоких, зате кремезних і похмурих, із бородами, як у ґномів, і з величезними сокирами. Вони, гадаємо, прийшли з дикої землі десь на неозорому Сході. Рухаються північною дорогою, багато їх уже ввійшло до Анорієну. Рогірими сюди не дістануться.

Браму було зачинено. Цілу ніч сторожа на стінах чула, як зовні вовтузилися вороги: палили поля та дерева, рубали кожного, хто потрапляв під руку, живого чи мертвого. Тих легіонів, які вже переправилися через Ріку, не можна було розгледіти в темряві, проте, коли ранок — а радше його тьмяна подоба — тихцем зійшов понад рівниною, стало зрозуміло, що навіть нічний страх не надто збільшив їхнє число. Рівнина чорніла від ворожих лав на марші, і, скільки сягало око, довкола обложеного Міста дедалі ширше розповзалися, мов огидна пліснява, великі табори з наметами червоного і темно-червоного кольорів.

Метушливі, наче мурахи, орки без упину колупали землю, риючи глибокі траншеї, які утворювали велетенські кола на відстані пострілу з лука від стін. Щойно траншея була готова, її заповняли вогнем, хоча як його запалювали і чим живили — майстерністю чи чарами, — того ніхто не бачив. Орки вовтузилися так цілісінький день, а люди з Мінас-Тіріта дивилися на їхню роботу, не маючи змоги її перервати. Щойно всі ряди траншей було вирито, з’явилися великі вози. І невдовзі ще більше ворожих загонів, кожен під прикриттям траншеї, взялися встановлювати гігантські механізми для метання ядер. На стінах Міста не було жодної катапульти, такої великої чи далекобійної, щоби покласти край тому жахіттю.

Спершу люди сміялись і не особливо боялися цих механізмів. Адже головний мур Міста був дуже високий і надзвичайно товстий (його спорудили раніше, ніж уміння нуменорців у вигнанні зійшли нанівець), а зовнішня поверхня того муру нагадувала Вежу Ортанк: була така сама міцна, чорна та гладка, непробивна для сталі чи для вогню, її неможливо було зрушити, бо для того мусила б здригнутися до самих основ земля, на якій стояв той мур.

— Ні, — казали люди, — навіть якщо Безіменний особисто виступить проти нас, то й він не зайде сюди, доки ми живі.

Та дехто сумнівався:

— Доки ми живі? Чи це надовго? Він має таку зброю, що зрівняла зі землею вже не одну твердиню, відколи існує світ. Голод. Дороги перекрито. Роганці не приїдуть.

Але механізми не стріляли навмання в непохитний мур. Наступом на найзатятішого ворога Володаря Мордору керував не розбійник і не орківський ватажок. Ним командувала влада підступного духа. Щойно гігантські катапульти було встановлено — з великим галасом, зі скрипом линв і лебідок, — орки почали метати ядра у висоту, й ті, пролітаючи над зубчастою стіною, з гуркотом падали в перше коло Міста, де завдяки таємничим чарам чимало з них, ударившись об землю, вибухало вогнем.

У першому колі Міста от-от могла зайнятися пожежа, тому всі, хто не мав іншої роботи, гасили полум’я, що розгоралось у різних кутках. А тим часом на голови захисників, окрім великих ядер, посипався ще й інший град, не такий руйнівний, але ще жахливіший. Він падав усюди: на вулицях і у провулках за Брамою — невеликі круглі снаряди, які не горіли. Та коли люди побігли поглянути, що воно таке, то враз закричали і заплакали. Вороги обстрілювали Місто головами всіх тих, хто загинув під час боїв в Осґіліаті, на Раммасі чи на полях. На ті голови страшно було дивитися, бо одні були розтрощені та безформні, а другі жорстоко порубані, проте на деяких обличчях іще можна було розгледіти певні риси, і видно було, що всі ці люди померли в муках і всіх їх було тавровано знаком Ока-без-повік. Голови було спаплюжено та зневажено, і майже в усіх ґондорці впізнавали знайомих, котрі раніше гордо виступали в обладунках, або обробляли поля, або приїздили до Міста на вихідні зі зелених долин