Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 20

Щоб хоч якось впоратися з хандрою й не думати про Давида, після занять я одразу ж їду до своєї студії. Вона завалена полотнами. Тут багато незавершених робіт, начерків, невдалих спроб. Підлога в плямах фарби, з меблів лише висока шафа, де я зберігаю свої приладдя для малювання, і канапа.

Після того як моя картина вчергове не потрапила навіть у фінал одного з численних конкурсів, у яких я беру участь рік за роком, я настільки занепала духом, що почала серйозно замислюватися щодо того, щоб припинити займатися живописом. Картини — усе моє життя, але коли вони нікому не потрібні, виникає відчуття, що ти для всіх невидимка.

Я постійно вдосконалюю свої техніки, відвідую майстер-класи з живопису, виставки відомих художників. Чекаю, коли й мене помітить чиєсь досвідчене око й визнає в мені майбутнього генія. Але батько, схоже, має рацію. Художник — це як співачка. Таких обдарованих, як ми, безліч, але визнання отримують одиниці.

Цього разу я зображую на полотні своє розбите серце. Над картиною працюю три дні, відриваючись лише на навчання. Навіть спати залишаюся в студії. Остаточно випадаю з реальності, висловлюючи весь свій біль, сум і розчарування мазками пензлика. І коли мені телефонує Ліда, щоб поцікавитися, чи готова я завтра поїхати разом із нею на шашлики, я не одразу розумію, про що мова.

— Лєро, тільки не кажи, що й ти мене кидаєш, — ниє вона в слухавку. — Що я там буду робити одна? Ти ж знаєш, я люблю тусовки, а не посиденьки з пляшкою дешевої горілки біля багаття.

— Так навіщо ти погодилася туди поїхати? — різко запитую я.

— Немов ти не знаєш?! — вигукує подруга.

— А з Женею що? Ви посварилися?

— Ой, Женя просто в нас святенниця. Побачила мене в клубі з Глібом, і вирішила наставити на шлях істинний.

— Стоп, стоп, стоп, який ще Гліб? — з подивом запитую я. — А як же Єгор? Ви розійшлися?

— Та забий, Лєр. Завтра о третій заїдемо за тобою й нічого не хочу чути у виправдання.

— Гаразд, — я опускаюся на канапу і кладу на підлокітник кисть, — мені й самій не завадить розвіятися. Може, познайомлюся з кимось із друзів твого Єгора? Є там такі ж сексуальні красені?

— Для тебе знайдемо, — сміється подруга. — Тебе взагалі давно вже ніхто не об’їжджав. Як із Тохою розлучилася, так і…

— Замовкни, або я нікуди не поїду завтра, — зупиняю її, заздалегідь знаючи, що піде далі. — Я не ти й не можу ось так без зобов’язань одразу в готель.

— Навіщо в готель? У тебе ж є студія.

— Вона недоторкана. Усе, бувай, інакше точно нікуди не поїду.

Я не впевнена, що потрібно брати із собою, але про всяк випадок кидаю в рюкзак рушник, косметичку і змінний одяг. Мені вже швидше хочеться залишити дім, поспілкуватися з кимось, щоб думками не повертатися до Давида. Учора вночі, до речі, я так на нього розлютилася, що видалила все наше листування, а слідом і номер телефону. Потім пошкодувала й до ранку проревіла. Треба ж було закохатися так!

Чорний седан чекає на мене біля воріт. Я сідаю назад, вітаю всіх. З нами їде Ліда, Єгор, його сестра Ліна і хлопець, якого всі звуть Чорний.

Дорогою ми сміємося, жартуємо, хлопці розповідають про свою дружбу. До місця призначення прибуваємо за годину. Це невелика база відпочинку на березі річки. Кілька дерев’яних будиночків, альтанка, гойдалки. Здається, тут ще не все завершили, тому осторонь від основної території видніються пелети з тротуарною плиткою та колоди. У дворі припарковані ще два автомобілі. Ми приїхали останніми. Я залишаю салон і озираюсь увсібіч. Здригаюся від прохолоди й шкодую, що не взяла шарф. Під навісом стоїть мангал, поряд із яким метушаться хлопці. Але я не йду до них, мене зараз цікавить тільки одне.

Я прямую до річки й на моєму обличчі розтягується сумна усмішка. Тому що я знаю це місце. Краще, ніж будь-хто інший. Десь по той бік річки стоїть бабусин дім. Дім, у якому я виросла. У мене раптово з’являється бажання залишити все і чкурнути туди. Я точно знаю, що метрів за сто за течією є пішохідний місток, який з’єднує береги. За пів години я можу опинитися вдома.

Я роблю крок убік і скрикую від переляку, коли на мене кидається величезний пес. Я не відразу розумію, що він просто хоче, щоб із ним погралися, тому панікую й боюся, що він вкусить.

— Джек, фу! — лунає знайомий голос позаду мене, і я застигаю. Хоча команда була для собаки. — До мене, хороший хлопчик.

Господи, як тут опинився Давид? Не хочу, щоб він мене побачив, вирішить же, що заради нього приїхала. Принизливо.

Я вся напружена через його присутність, серце починає битися прискорено. Він, здається, не впізнав мене зі спини. У мене на голові капюшон, тож він навіть волосся мого не може бачити.

— Вибачте, що Джек налякав вас, насправді він і мухи не образить, просто полюбляє увагу, — його голос звучить привітно й добродушно. Зі мною він так жодного разу не розмовляв.

Я роблю кілька глибоких вдихів і повертаюся до нього обличчям.

— Привіт, — стримано усміхаюся я і спостерігаю за тим, як різко змінюється вираз обличчя Давида. — Я не знала, що ти теж будеш тут. Напевно, я краще попрошу когось із хлопців відвезти мене додому, — швидкою ходою прямую до компанії, вишукуючи Ліду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍