Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Розділ 15

Всі спогади того вечора, навалюються мов снігова лавина. Я так поринула в них, що навіть не знаю, що саме розповідала у голос. Але судячи з виразу обличчя Андрія та стиснутих кулаків, сказала я багато.

- Я розуміла, що коли він протверезіє, почнеться нова хвиля з'ясовування відносин. Він може в ранці навіть і не згадати того, що наробив, і чого наше весілля не відбудеться, але я не збиралась чекати, щоб йому про це нагадати. Згадала про пропозицію Марини поїхати на тиждень в Карпати, зібрала валізу, вимкнула телефон, сіла в потяг і ось я тут, - вимучено посміхаюсь і розвожу руками, наче я фокусник. 

Андрій не розділяє моїх напускних веселощів, він мовчить та замислившись дивиться перед собою, в той час, як желваки ходуном ходять на його обличчі. Я здивована його мовчанням, здавалось, що йому завжди є що сказати з будь-якого приводу. Але, мабуть, не в цьому випадку. Не треба було розповідати йому, і тоді б не виглядала безхребетною дурепою в його очах.

- Але є і позитивний бік цієї історії, - стискаю його руку і кладу голову йому на плече. - Тепер у мене є ти і Слава.

- Назавжди, - відповідає і обіймає мене за плечі. Іншою рукою, стискає мою долоню, але робить це так міцно, що ось-ось почнуть хрустіти пальці, та я мовчу.

Незважаючи на мій кислий настрій зранку, Андрій вирішив розважити мене, "Щоб день, який я ненавиджу, пройшов веселіше", і це його слова. Спочатку, ми повернули в прокат лижі, а замість них взяли сноуборди. Як виявилось, Андрій не тільки класно катається, а ще дуже терплячий вчитель. Якщо з лижами я хоч трішки вміла справлятись, то на дошці я виглядала наче старенька бабця, яку схопив радикуліт. Декілька годин на схилі, парочка нових синців і сталева витримка Андрія, зробили з мене більш менш пристойного сноубордиста. Можливо, наступного разу я помчу на змагання разом з хлопцями, та поки що моя стеля це дитячий схил. Я так хочу, розказати Славі, про цей урок, хочу, щоб він побачив, як я катаюсь на дошці і щоб він пишався мною. Мабуть, в мені все ще живе та маленька дівчинка, якій потрібно чуже схвалення. 

Після катання, Андрій влаштував мені святковий гастро тур у найближчій кав'ярні. В мене навіть був святковий торт…а точніше, святкове тістечко. Офіціант поставив переді мною шедевр кондитерського мистецтва з маленькою палаючою свічкою по середині, а Андрій заспівав пісеньку Happy Birthday в новій інтерпретації по типу "Вітаю з днем народження який ти ненавидиш, але святкове тістечко має бути в кожної дівчинки". З таким підходом до справи, я і забула, що маю страждати та сумувати сьогодні. Може саме цього мені і не вистачало, іншого погляду на цей день. Я маю нарешті перестати ганятися за привидами минулого і відпустити старі образи, поки не пропустила справжнє життя. Тут і зараз.

Не знаю, як складуться наші зі Славою стосунки у майбутньому, та чи будемо ми підтримувати зв'язок після мого від'їзду, але я сподіваюсь, що незважаючи на обставини та відстань, ми з Андрієм зможемо зберегти ту ниточку дружби, що тягнеться між нами.

Коли надворі починає вечоріти, ми повертаємось у готель. Черговий раз розблоковую телефон, щоб нарешті побачити повідомлення від Слави, але там порожньо. Яскрава позначка біля мого повідомлення, свідчить, що воно прочитане, але відповіді на нього я так і не отримала.

Втішаю себе тим, що він скористався моєю відсутністю, щоб зробити якісь свої справи. Слава не з тих хто буде дзвонити без потреби, але через відсутність повідомлення та дзвінка від нього, на серці все одно чомусь неспокійно.

Вже завтра я маю повертатись додому, і у нас залишилось не так багато часу, щоб побути разом. Але попереду вечір і ціла ніч, яку я планую провести в теплих і міцних обіймах красунчика. Я буду сумувати за ним, за його чарівною посмішкою і п'янкими поцілунками, тому сьогодні я візьму все, що він мені дасть, і збережу це в своїй пам'яті.

- Приїхали, - каже Андрій, і паркується біля ресторану.

Розстібаю пасок безпеки і виходжу з автівки. Після теплого салону, холодний вітер пронизує до кісток, змушуючи застібнути куртку. Озираюсь навколо, але ніде не бачу бажаної синьої Шкоди.

- Ти розмовляв сьогодні зі Славою? - схвильовано запитую Андрія. 

- Ні, а що? - байдуже відповідає, і ставить машину на сигналізацію.

- Він так і не відповів, - вказую на телефон. - Може зайнятий?

- Кортить розказати чим сьогодні займалась? - кепкує з мене Андрій і підморгує, якщо я правильно розгледіла, бо на вулиці вже темно.

- О ні! - відповідаю посміхаючись. - Він мене приб'є.

- Я б послухав, - чую голос позаду і від несподіванки майже підстрибую на місці.

- Бро, ти що так лякати! В мене з переляку,  аж яйця стиснулись, - Андрій театрально хапається за свої причандали.

Повільно розвертаюсь на сто вісімдесят градусів і сподіваюсь побачити поруч Славу, але його немає. Він сидить на гойдалці, яку я так полюбляю, і не поспішає підходити. Повільно затягується цигаркою і викидає її у смітник поблизу. 

Підводиться, повільно підходить і сує руки в кишені штанів. Мені подобається коли він так робить, бо зазвичай в цей момент він розслабляється і посміхається, але не зараз. Я так хочу обійняти його, закутатись в його обіймах і відчути його запах, але я цього не роблю. Я не ворушусь, наче боюсь своїми рухами налякати звіра. Його тіло напружене, а по обличчю шниряють сірі тіні, і мене це не аби як лякає. 

- І краще почни з того місця, де ти одружуєшся з дня на день, - прибиває поглядом, а я відчуваю як кров відливає від мого обличчя.

Метнула здивований погляд до Андрія, адже розказала про це лише йому.

- Не дивись так на мене, це не я, - швидко піднімає руки, наче здається в полон. - Я б не встиг.

В цей час, Слава дістає свій телефон, тицяє по ньому пальцем та розвертає до мене екраном.

- Якщо не хочеш, щоб хтось дізнався про твоє особисте життя, то не треба всім про нього розповідати, - на його обличчі зневага, і мені від цього боляче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍