Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Жанно, не треба мене опікати. Я вже доросла!

— Ти дозволиш йому скористатися собою?

— А ти не думала, що, можливо, я сама цього хочу?

— Злато, але ж не з таким, як Артур. Він самозакоханий зверхній тип! Тобі потрібен хтось більш спокійний і надійний!

— Жанно! Поглянь на мене… Ти думаєш, що в мене прямо черга з залицяльників стоїть? — в очах Злати заблищали сльози.

— Ні, просто…

— Мені приємно, що він мене не забув і досі мною цікавиться, що не відвертається з огидою від мого обличчя. Я чудово розумію, що шансу лишитися з ним в мене нема, я не з його кола, я не його рівня і він може розчаруватись в мені, я не дуже розумна, не така досвідчена, як він, але я хочу хоча б на мить відчути, як це — бути з таким чоловіком. Не думаю, що колись в моєму житті буде хтось схожий на нього. Так чому ти хочеш завадити мені хоч одну мить побути щасливою, Жанно?

— Якщо ти цього хочеш — я не буду втручатися.

— Дякую... — тихо промовила Злата і витерла сльозу, що покотилась по щоці.

— Тільки скажи… чому ти ніколи про нього нічого не розповідала?

— А навіщо?

— Ну, розповісти про такого хлопця не гріх, хоча б щоб повідомити решті, що в природі такі красунчики існують.

— Я б розповіла, якби того дня таки дійшла до тебе. А після всього, що сталося… який було сенс говорити?— Злата витерла сльози, взяла шорти з краю ліжка, одягнула їх і пішла до вбиральні вмитися.

Коли дівчата зійшли на перший поверх і зайшли до їдальні, то зустріли заплакану Зіну. Схоже, не тільки у Злати ранок почався зі сліз. Зіна сиділа за одним із столиків і м'яла паперову серветку. На кухні готували сніданок Стелла і Ольга.

— Доброго ранку, — привіталися дівчата і почули у відповідь схлипи заплаканої Зіни та привітання з кухні.

— Що трапилось? — запитала Злата.

Зіна намагалася щось відповісти, але сльози душили її, і слова звучали абсолютно нерозбірливо.

— Вона запропонувала каву Артуру перед виїздом, а він сказав, що кава вранці — це прекрасно, — почала говорити Ольга.

При цих словах Зіна завила.

— Ну, Зіна зробила йому розчинну каву з цукром і молоком. А він сказав, що це пити не можливо, що це якась отрута.

— Артур п'є лише натуральну каву, з вершками і не завжди з цукром, — сказала Злата. Цю фразу вона знала напам'ять, Артур сказав її в Макдональдзі. Всі поглянули на неї, і навіть Зіна замовкла й підняла на неї здивований погляд.

— Звідки ти це знаєш? — майже прошипіла вона.

— Знаю… — Злата знизала плечима.

— Що він ще казав? — Зіна спопеляла її поглядом.

— Арабіка або коламбія, — Злата радо демонструвала свої знання. Так, вона дещо знає про нього, мало, але вона з радістю продемонструє свої знання, бо навіть цей мізер — набагато більше, ніж знають вони.

— Що це? — перепитала Зіна.

— Це сорти кави, — сказала Ольга.

— Диви, як розговорилася, — примруживши одне око, сказала Стелла.

— І взагалі, Зіно, — сказала, зітнувши, Оля, — якщо комусь пропонуєш напій уперше, треба уточнювати, як саме людина його п'є.

 

За сніданком на Злату чекав ще один сюрприз. Борис, один із будівельників, неочікувано запитав, що вона планує робити.

— Сьогодні буду наносити другий шар фарби на сходах, якщо все висохло. Якщо ні, то ще у залі потрібно пофарбувати стіни, я не буду вам там заважати?

— Ми дивилися на стіни вранці — ще не всюди висохло. Стосовно зали щось придумаємо. І Денис тобі сьогодні буде допомагати, — він кивнув на білявого хлопця, ровесника Злати.

— Денис? Добре, дякую. А… чому ви вирішили надати мені помічника?

— Ну… Ти ж зараз сама працюєш, бо Жанна шиє. Артур сказав, щоб дали тобі підмогу.

— Артур? — перепитала вона, а всередині все заніміло. Тепло від згадки про нього розповзалось по тілу. Вони дивилися вранці стіни... разом з Артуром. І Артур попросив дати їй помічника. Злата відчула, як приємна аура його піклування огортає її.

— Так. Хоча, я мав сам здогадатися про це, — Борис винувато промовив останню фразу.

Він був невисоким шатеном, де-не-де з сивиною, з чіткими і мужніми рисами обличчя. На вид йому було близько сорока років. Мовчазний. Трохи відлюдькуватий. Злата навіть трохи здивувалася, що він до неї заговорив, бо за весь час їхнього сумісного перебування на території пансіонату вона чула від нього лише вітання, і пару разів він молився над їжею.

Він не цікавився Жанною і Златою, вони не цікавилися ним. Борис сам був з дитячого будинку, як і хлопці його бригади: Денис і два Іллі, один лисий, другий з чорним волоссям. Він працював. Робив все добре, якісно і ніколи ні з ким не сперечався.

— Але ж ви робите стелю… Вам потрібні ваші люди, — сказала Злата.

— Так, але Дениса замінить Матвій, тож по кількості рук ми не втрачаємо.

Злата подумала, що втрата буде на якості. Поглянула на Матвія. Той був зосереджений на своєму сніданку і виглядав досить спокійно і відсторонено, але коли він підняв свій погляд на дівчину, то по спині Злати пробіг холодок. Він був не просто незадоволений тим, що йому доведеться працювати, він був від цього неймовірно злим.