Читати книгу - "Останній спадок"

заглядав у телефон. Він навіть пояснити нормально нічого не зміг. Я розпитував, але марно. А тоді йому хтось надіслав смс. Якесь дуже страшне смс, бо він вилетів звідси кулею.

— Ну, а це що таке? — Марко тицьнув пальцем у куб.

— Це він залишив біля входу.

— Просто залишив, нічого не сказавши?

— Ага.

— Маячня якась, — виплюнув він і зненацька вхопив клаптик паперу. — Що за херня? Що це за символи?

Я ввімкнув ноутбук і запустив вордівський файл, куди копіював пояснення кожного символа та кінцевий результат розшифрування.

— Хорватська глаголиця. Брахманське письмо білих хорватів.

— Яке письмо?! Чуваче, говори по-нормальному.

Марко заводився щоразу, коли в його присутності «випендрювалися» зарозумілими словами.

— Брахманське письмо, тобто священне. Священні люди відповідно були брахманами.

— Як у нас священики та Біблія? — скоса дивлячись на папір, запитав Марко.

Я стверджувально кивнув. Пояснювати Маркові, що таке древні письмена слов’ян, — це те саме, що навчати орангутанга диференціювати інтеграли: як наслідок і той, і той обки´дає вас іще теплим лайном.

— А ті білі хорвати… це що за чортівня?

— Древні слов’янські народи позначали сторони світу кольорами. У нашому контексті білий — це захід. Західні хорвати. Спершу вони проживали на території Західної України, у Карпатах і нижче, а потім переселилися на територію сучасної Хорватії.

— А що означають ті символи на папірчику?

Знайшовши файл із розшифруванням, у який того вечора вніс рядки з блокнота, я повернув ноутбук екраном до Марка. Простий вордівський файл було заповнено малюнками символів і їхніми стислими визначеннями. Прогортавши до кінця, я показав йому набір літер, який зрештою утворився. Спершу рядок латинських, а нижче — кириличних літер.

— Що це? Якщо прочитаю вголос, то Ктулху з-під землі не вилізе?

— Це те, що записано на цьому аркуші.

Марко отетеріло витріщився на папірець, а потім повільно перевів погляд на мене. Радісні іскорки в очах почали гаснути, немовби чоловік осягнув, що його розігрують.

— І навіщо комусь приходити до тебе, передавати цю дурню, а потім пускати собі кулю в лоб?

— А хто його знає.

Це запитання безперестанку крутилось у моїй голові без жодного натяку на відповідь. Від учорашнього вечора я вигадував найнеймовірніші причини дивної поведінки хлопця, але так і не зміг додуматися хоча б до чогось путнього.

— Може, ти щось неправильно переклав, неправильно зрозумів?

— Не знаю, — повторив я.

З ноутбука почулося приглушене дзеленчання.

— Ух, симпатична! — вигукнув Марко, тицяючи пальцем у піктограму жінки посеред екрана. — Можна я натисну?

— Ти як мала дитина…

Skype висвітив вхідний від Ірини Дивульської. Єдиною причиною її дзвінка міг бути вчорашній день, точніше, бажання хоч із кимось про це поспілкуватися. Уникаючи емоційної розмови з Іриною, та ще й при Маркові, я згорнув вікно та вимкнув звук.

— Ти що зробив?! — ошелешено вирячився на мене Марко.

— Тобто? — Я повернув ноутбук екраном до себе.

— Тобі телефонує така цукерочка, а ти ігноруєш її? Зовсім із глузду з’їхав, придурку?

— Це колега по роботі — викладачка з моєї кафедри.

— То й що? У вас там кодекс якийсь? Заборона фліртувати зі співробітниками чи як?

Я відмахнувся, аби той відчепився, проте це тільки заохотило чоловіка.

— Дівчина сама тобі дзвонить, а ти отак тупиш. — Він передражнював мене й потворними гримасами, й огидним голосом із підвиванням. Кепкуючи з мене, Марко відривався на повну.

— Марку, припини!

— Тільки не кажи, що це все через Катерину! Чуваче, її давно вже немає. Час рухатися далі, а ти топчешся на купці гною, вгрузаючи в неї дедалі глибше.

— Річ не в Катерині…

Брехня зривалася з моїх уст так завчено!

— То ти вже забув її? — Марко не вірив, його скептицизм піддавав сумніву мій врівноважений голос.

— Ні, Марку, я не забув її. Бляха, я ніколи її не забуду! Ти навіть не уявляєш, яка вона… це тобі не Анна-балерина якась…

Я стиснув губи, гамуючи неконтрольований сплеск емоцій. Відчув, що бовкнув зайве. У Маркових очах зблиснуло щось грізне та небезпечне.

— Пробач… я… перегнув палицю.

— Нічого, — після короткої паузи відповів Марко, — я розумію. Тобі ще болить?

— Ніби те все відбувається зараз. Очі не бачили її роками, а розум відмовляється вірити… переконує, що це неправда.

До горла підкотив величезний клубок, що перекрив доступ повітрю й заразом витискав непрохані сльози. Стримувати їх було надзвичайно важко.

— Розумію. Катерина не якась там Анна-балерина. Та була просто шльондрою, не вартою й думки про Катю… Катерину. Пробач. — Марко вмить виправився, знаючи, як ми з коханою недолюблювали таку форму її імені.

Залягло незручне й холодне мовчання, у якому ми лишень перекидали ноги з однієї на другу.

— Як Лука? — першим озвався Марко.

— Лука… А що Лука? Важко. Сумував спочатку, не розуміючи, куди його мати втекла. Кричав, що зміниться, облишить бешкети, хай тільки вона повернеться… почне їсти каші й менше солодкого. Уявляєш, як він страждав без мами? Це ж мама. Жити без мами наче животіти з відрубаною половиною тіла.

Марко підвівся, аби по-дружньому обійняти мене за плече, але я зупинив його на півшляху, повернувши до нього ноутбук.

— Знайдуться якісь ідеї чи пропозиції? Зараз стане в пригоді будь-яка думка.

— Ти знаєш, кого питати…

Skype знову розітнув кімнатну тишу глухим бульканням. Піктограма всміхненої чорнявої Ірини в білій сорочці й темному піджаку вигулькнула посеред екрана над кнопкою «відповісти». Може, щось сталося. Може, Ірина хоче розповісти щось важливе, пов’язане з Максимом, із розслідуванням. Повагавшись трохи, я ввімкнув відеозв’язок.

— Тільки тихо… — просичав я до Марка, приклавши вказівний палець до рота. — Привіт, Іро.

На екрані з’явилося змучене й бліде обличчя жінки, яка згаслим поглядом дивилася на нас із-під лоба. Волосся зібране гумкою на потилиці, очі червоні й підпухлі від недосипання. Скидалося на те, що вона не спала весь останній місяць. Ірина сиділа, обіруч підпираючи голову, і промовляла тихим хрипким голосом:

— Даліборе… Даліборе…

— Щось трапилося? Усе гаразд? Маєш препаскудний вигляд.

— Чорт, я не спала всю ніч: щойно заплющу очі, як перед ними стає Максимів труп.

— Ти ж не бачила… — Я на мить затнувся, обдумуючи, як правильніше висловитися, аби не збільшити пригнічення жінки, — не бачила того.

— У тому й річ, Даліборе, — ледь не скрикнула та, — у голові прокручуються мільйони варіантів Максимового самогубства. Здається, ще трохи… і вона вибухне.

Я розгублено мовчав. Ірина Дивульська знала ледь не кожного студента, шукала їхньої довіри, спілкувалася під час перерви з дівчатами та хлопцями. З Підгірським вона налагодила гарні стосунки. Ота дружня симпатія до хлопця, посилена надмірною емоційністю, катувала жінку справжнім горем. Утім, гадаю, Ірина