Читати книгу - "Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін"

Глава 10.2

Врешті жінка переводить погляд на мене й прискіпливо дивиться в очі.

— Де ти навчалася? 

Розгублено кліпаю очима. 

— Я? 

— Так. Де навчалася до сьогоднішнього іспиту? — доволі суворо запитує.

Здивовано дивлюся на викладачку, потім на Мартіна і знову на неї.

— На маркетолога, — бурмочу.

— Маркетолога? — недовірливо перепитує. — Нагадай прізвище! 

Напружуюся й стискаю пальці у кулаки. Нерви на межі. Здається, що все…я провалилася, раз і назавжди. Тепер дорога в академію протипоказана й мене не приймуть. 

— Юліана…Д, — замовкаю, глибоко вдихаю й повторюю, — Юліана Свята. 

Інеса звужує погляд й уважно дивиться в очі. В очах танцює щось інше, зникла звідти привітність й доброта.

— Тебе щось пов'язує з Владом Святим? — суворо запитує. 

Червонію. Миттєво. Фарба заливає щоки, тож жінці й відповіді чути не потрібно, щоб зрозуміти — щось таки пов'язує. 

— Хм, що ж… У нього гарна учениця. Передаси привіт, — вигинає улесливо брови. — Вітаю. Ти пройшла. З рештою ж, — сплескує руками й повертається на початок класу, — проведуться додатково співбесіди, можливо ще повторні іспити, якщо будуть питання. Всі вільні. Протягом тижня з вами зв'яжуться й повідомлять результат. 

Всі швидко збираються й залишають клас прощаючись з Мартіном та Інесою. Я виходжу практично перша. Швидко йду порожніми коридорами академії й трішки заблукавши врешті знаходжу вихід. Свіже літнє повітря б'є в обличчя жаром. У класі було доволі прохолодно. Притискаю скетчі до грудей сильніше і йду за межі будівлі. Не можу зрозуміти — радіти чи плакати. Я ж прийнята? Чи…ні? Інеса сказала, що я пройшла. Але…це завдяки Владу і їх явному знайомству чи моєму таланту?

— Гей! — незнайомий голос позаду зупиняє мене. Чужа рука опиняється на плечі. Різко обертаюся та дивлюся на дівчину з коротким чорним волоссям. — Вибач, — швидко промовляє вона. —  Не хотіла злякати. 

— Нічого, — коротко кидаю.

— Ми з тобою разом на іспиті були, — усміхається.

Виглядає приємно. Сірі очі виділяються на фоні блідого обличчя та темних пасом. Худенька, маленька, навіть нижча за мене. На шиї кулон якогось каменю, ховається за чорним топом. На стегнах чорна спідниця. За спиною ж шопер явно повний чогось потрібного. 

— Так, — киваю. — Були.

— Ти зараз куди? Я, до речі, Катрін.

Усміхаюся. 

— Катрін?

Сірі очі виблискують веселощами.

— Катрін. А ти?

— Юліана.

— Ум-м-м, то ми підходимо одне одній.

— Чому це? — ошелешено запитую, але Катрін вже підхоплює мене під руку й веде у невідомому напрямку. 

— А імена у нас цікаві. Художні, — радісно заявляє. — Пішли. 

— Куди? — покірно крокую слідом не знаючи як реагувати. 

Врешті, навчання онлайн ніколи не спонукало до нових знайомств та наявності друзів. Я все життя одна завдяки старанням батька. 

— Відсвяткуємо вступ. Я теж пройшла одразу, як і ти! Це хіба не привід? Чи ти зайнята? — швидко тараторить.

Не звикла до подібного навіть не знаю як реагувати. В цілому я не зайнята, але, щоб от так заводити нові знайомства?...Для мене це дикість. 

Катрін же тим часом приводить нас до однієї з кав'ярень міста. Радісно розповідає про жагу до малювання й ділиться купою непотрібної інформації. Але вловлюю себе на думці, що цікаво. Слухаю її не перебиваючи й, навіть, насолоджуюся. 

Ми займаємо столик на дворі й замовляємо охолоджене лате. Катрін несподівано замовкає й прискіпливо дивиться в очі:

— Ти завжди така? 

Всміхаюся.

— Не звикла до такого натиску, — відверто зізнаюся. — Друзі не моя парафія. 

— Чому? — зацікавлено. 

— Є причини, — повільно промовляю. 

Катрін весело хмикає й голосно сьорбає лате. Від подібної поведінки відчуваю себе дивно. Батько б за подібне вичитав та вкотре продемонстрував, що я найгірша у світі. 

— Слухай, — дівчина тихо каже й нахиляється до мене ближче, — а той чоловік, який був з тобою…Я бачила вас минулого тижня. Була в академії. Він хто тобі? Хлопець? Чоловік? Батько? 

Напружуюся. Не знаю, що казати. Та й не розумію її зацікавленістю, якщо відверто. 

— Ніхто, — вичавлюю з себе. 

— Ніхто? — вона здивовано вигинає брови. — Прямо зовсім ніхто? 

— Знайомий. Допоміг зустрітися з деканом, — ухиляюся від прямої відповіді.

— Ясно, — швидко відрізає. — Ну що, як тобі Мартін? — Катрін миттєво змінює тему, я не встигаю за її гарячим характером.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍