Читати книгу - "Ліс таємниць"

спромігся зберегти рівновагу, з усіх сил впившись кігтями у промоклий дерен.

Просто попереду потік ставав брунатним від намулу, вимитого з річища. Він був занадто широкий, щоб кіт зміг його перестрибнути, а брід цілком сховався під водою. «Сподіваюся, Тигрокіготь не накаже нам плавати», — здригнувшись, подумав Вогнесерд.

І тільки-тільки ця думка промайнула в голові, як він одразу ж почув голос Тигрокігтя:

— Сюди! Погляньте!

Воєвода стояв вище за течією, тож Вогнесерд рушив до нього. Тигрокіготь із Довгохвостом залишилися на березі потічка. Перед ними на воді лежала гілка, явно занесена сюди течією, і простягалась вона практично від одного берега до іншого.

— Саме те, що треба, — вдоволено крекнув Тигрокіготь. — Вогнесерде, перевір, чи вона безпечна, гаразд?

Вогнесерд невпевнено глянув на гілку. Вона була значно тонша, ніж повалене дерево, яким він переходив на землі Річкового Клану. З неї навсібіч стирчали галузки із сухим листям. Гілка тихенько потріскувала, наче течія знову хотіла її забрати.

Із будь-яким старшим вояком, навіть із самою Синьозіркою, Вогнесерд би для початку обговорив безпечність такого завдання. Але жоден кіт не обговорював накази, одержані від Тигрокігтя.

— Злякався, кицюню? — уколов його Довгохвіст.

Раптово Вогнесерд спалахнув рішучістю. Він не викаже страху перед цими котами, він не дасть їм нагоди пліткувати про це перед цілим Кланом. Вищиривши зуби, вояк ступив на кінець гілки.

Вона негайно прогнулася під його вагою, тож кіт впився в неї зубами, намагаючись зберегти рівновагу. Брунатний потік мчав просто під його лапами, і на якусь мить Вогнесерду здалося, що ось він шубовсне прямісінько в ці глибини.

Проте вояк зберіг рівновагу. Він почав обережно просуватися вперед, акуратно ставлячи лапу за лапою. Тонесенька гілка прогиналася з кожним кроком. Галузки чіплялись за шерсть, вибиваючи його з рівноваги. «Ми так ніколи не дістанемось до Зборища», — подумав Вогнесерд.

Поступово він дійшов майже до середини потоку, де течія була найсильніша. Гілка, що все вужчала, тут стала завтовшки, як його хвіст. Важко було навіть знайти місце, щоб поставити лапу. Зупинившись, Вогнесерд оцінив відстань, яку залишилося подолати. Чи можна було вже безпечно перестрибнути?

І тут гілка під ним накренилася. Кіт інстинктивно ще міцніше вчепився в неї кігтями. Раптом до нього долинув крик Тигрокігтя:

— Вогнесерде! Повертайся!

Якусь мить Вогнесерд іще балансував. Тоді гілка знову хитнулася і раптом зірвалася, підхоплена швидкоплинним потоком. Вогнесерд остаточно втратив опору, і коли до нього знову долинув крик воєводи, над його головою саме зімкнулися хвилі.

Розділ 17

Навіть занурившись у воду, Вогнесерд однією лапою тримався за гілку. Він почувався так, наче доводилось битися з якимось колючим дерев’яним ворогом. Галузки навіть під водою хльоскали його і смикали за хутро, а подих бульбашками виходив у темну воду. Кіт спромігся випірнути над водою, але не встиг навіть ковтнути повітря — гілка перекрутилася, і він знов опинився знизу.

Від жаху в нього з’явився якийсь незвичайний спокій, наче час сповільнився. Якась частина Вогнесердового розуму наполягала відпустити гілку і пробиватися до поверхні. Але тоді він іще більше ризикує життям — у сильній течії плисти було неможливо. При такому напорі води єдине, що він міг зробити, це вчепитися кігтями в гілку і триматися. «Зореклане, допоможи!» — ошаліло думав Вогнесерд.

Його почуття уже почали розчинятися у спокусливій темряві, коли гілка знову перевернулася і він виринув на поверхню. Вояк учепився в неї, задихаючись і відпльовуючись. Обабіч нього так само нуртувала вода, і берега не було видно. Він спробував підтягтися, але хутро просякло водою і було надто важке, а лапи задубіли від холоду. Вогнесерд не знав, скільки ще зможе так протриматися.

І щойно він зрозумів, що сил більше немає, щось рвучко зупинило гілку. Вона задрижала по всій довжині, так що Вогнесерд мало не відпустив її. З останніх сил намагаючись утриматися, він почув, як хтось вимовляє його ім’я. Труснувши головою, Вогнесерд побачив, що протилежний кінець гілки течією прибило до каменя, який врізався у воду.

На камені сидів Довгохвіст, схилившись до води.

— Ворушись, кицюню! — прогарчав він.

З останніх сил Вогнесерд почав дряпатися гілкою. Галузки шмагали його по обличчю. Він відчув, як гілка знову схитнулася, і кинувся на камінь, зачепившись за нього передніми лапами. Але задня частина його тіла була ще над водою. Заледве кіт торкнувся каменя, як гілку, за яку він тримався, закрутило і понесло потоком.

На єдину страшну мить Вогнесердові здалося, що його спіткає та ж доля. Камінь був гладенький — не вчепитися. Тоді Довгохвіст потягнувся вниз, і Вогнесерд відчув, як на його загривку змикаються щелепи. Так, за допомогою Довгохвоста, він і дряпався вгору, аж поки не опинився на самому вершечку каменюки. Тремтячи з голови до лап, кіт викашляв кілька ковтків річкової води, перш ніж підвести голову.

— Дякую, Довгохвосте, — тільки й видихнув Вогнесерд.

На обличчі вояка не смикнувся жоден м’яз.

— Нема за що.

А з-за скелі вже поспішав Тигрокіготь.

— Ти поранився? — запитав він. — Можеш іти?

Усе ще тремтячи, Вогнесерд підвівся. Він обтрусився від води, яка стікала з нього просто-таки потоками.

— Ус…усе гаразд, Тигрокігтю.

Тигрокіготь відступив трохи назад, щоб уникнути зливи крапель, які розліталися з Вогнесердового хутра.

— Обережно, ми вже достатньо намокли, — він знову підійшов до Вогнесерда і похапцем його обнюхав. — Так. Ти повертаєшся в табір. Насправді, ми всі повертаємось. Ніхто не перейде через ці води, ти це чудово продемонстрував.

Вогнесерд кивнув і мовчки пішов за воєводою до лісу. Зараз, змерзлий і стомлений, він хотів лише одного — згорнутись клубочком і подрімати десь на осонні.

Але хоч кінцівки його здавалися кам’яними, у голові крутився вихор страху і підозр. Тигрокіготь послав його на ту гілку, хоч кожному котові було ясно, яка вона небезпечна. Вогнесерд не міг відкараскатись від підозри, що воєвода зумисне розхитав її, щоб він напевне впав у розбурханий потік.

Але ж не на очах Довгохвоста?! Зрештою, Довгохвіст урятував його. Хоч Вогнесерд недолюблював Довгохвоста, він мусив визнати, що цей кіт учинив так, як велів правильник Клану — допоміг іншому вояку, який потрапив у халепу.

А все ж таки Тигрокіготь міг розхитати гілку так, щоб Довгохвіст цього не помітив або ж просто не зрозумів, що, власне, відбувається. Вогнесерд і радий був би запитати вояка, але знав, що той негайно повідомить про це самого Тигрокігтя.

Тоді він подивився на воєводу і побачив неприховану ненависть у його очах. Вогнесерд зустрівся з поглядом цих бурштинових очей, і Тигрокіготь примружився, демонструючи невимовлену погрозу. У цю мить усе стало зрозумілим: Тигрокіготь справді