Читати книгу - "Ліс таємниць"

намагався його вбити. Цього разу не вдалося. А як щодо наступного? Втомлений мозок Вогнесерда відкинув найочевиднішу відповідь. Наступного разу Тигрокіготь подбає про те, щоб його задум був успішним.

Поки патруль дійшов до табору, тепленьке сонце новолисту підсушило Вогнесердове хутро, але сам він був настільки виснажений, що заледве перебирав лапами.

Піскошторма, яка саме вилежувалась на сонечку біля вояцького кубла, підвелася, щойно забачивши Вогнесерда, і негайно підійшла.

— Вогнесерде! — вигукнула вона. — Жахливо виглядаєш! Що трапилось?

— Нічого особливого, — промурмотів Вогнесерд. — Я просто…

— Вогнесерд трішки поплавав, от і все, — втрутився Тигрокіготь. Він глянув згори вниз намолодого вояка. — Ходімо, треба ще відзвітувати Синьозірці.

Воєвода рушив тереном до Високого Каменя, Довгохвіст дріботів за ним. Вогнесердові довелося рушити услід, однак Піскошторма не відставала, підтримуючи його на лапах своїм теплим тілом.

— Ну? — запитала Синьозірка, коли гурт котів постав перед нею. — Ви знайшли, де можна перейти убрід?

Тигрокіготь похитав своєю масивною головою.

— Неможливо. Вода надто висока.

— Але всі Клани повинні прийти на Зборище, — зауважила Синьозірка. — Зоряний Клан розлютиться, якщо ми бодай не спробуємо знайти сухий шлях. Тигрокігтю, розкажи докладно, куди ви пішли.

Воєвода почав детально описувати вранішні події, включно з Вогнесердовою спробою перейти річку по гілці.

— Це був хоробрий вчинок, але геть дурний і нерозважливий, — прогарчав він. — Я вже подумав, що це вартуватиме йому життя.

Піскошторма озирнулась, явно вражена. Але Вогнесерд знав, як знав і Тигрокіготь, що в нього просто не було вибору: йому було наказано перейти потік по тій злощасній гілці.

— Будь обережнішим надалі, Вогнесерде, — застерегла його Синьозірка. — А зараз краще піди до Жовтоіклої, а то ще застудишся.

— Зі мною все гаразд, — відповів Вогнесерд. — Мені просто треба поспати, от і все.

Синьозірка примружилась.

— Це був наказ, Вогнесерде.

З усіх сил намагаючись не позіхнути, він шанобливо схилив голову.

— Так, Синьозірко.

— Приходь до кубла, як закінчиш, — нявкнула Піскошторма, лизнувши його. — Я принесу тобі свіжини.

Вогнесерд вдячно нявкнув і нетвердою ходою рушив до Жовтоіклої. На галяві було порожньо, але коли він гукнув медикицьку на ім’я, вона негайно вистромила голову зі свого кубла в розколині каменя.

— Вогнесерде? Могутній Зореклане, та ти схожий на білку, що впала з дерева! Що з тобою трапилось?

Поки Вогнесерд розповідав, Жовтоікла підійшла ближче. Попелапка з’явилася слідом за нею. Молода кицька з широко розплющеними очима слухала історію про те, як він мало не втонув.

Вогнесерд не зміг не пригадати, як Попелапка сама покалічилась біля Громошляху. Ще одне нещастя, сплановане Тигрокігтем? Це не кажучи вже про холоднокровне вбивство Рудохвоста. Йому вже голова йшла обертом від знемоги, але Вогнесерд не міг заспокоїтися. Він усе думав, як спинити Тигрокігтя, перш ніж іще хтось стане жертвою нестримних амбіцій воєводи.

— Добре, — кинула Жовтоікла, уриваючи його неспокійні думки. — Ти сильний кіт і не мав би застудитися, але пересвідчитись ніколи не зайве. Попелапко, які симптоми слід шукати, коли кіт отак промокає?

Попелапка негайно сіла струнко, обгорнувши лапи хвостом. Не зводячи погляду з Жовтоіклої, вона протарабанила:

— Ускладнене дихання, загальна слабкість, п’явки у шерсті.

— Чудово, — буркнула Жовтоікла. — Уперед.

Попелапка дуже обережно заходилась обнюхувати Вогнесерда, лапкою прогортаючи хутро, щоб напевне не пропустити жодної п’явки, яка могла б присмоктатись до шкіри.

— Як дихається, Вогнесерде? — лагідно запитала вона. — Відчуваєш слабкість?

— Ні, усе гаразд, — відповів вояк. — Просто хочу проспати до наступної повні.

— Думаю, з ним усе гаразд, Жовтоікло, — звітувала Попелапка. Вона притулилася до Вогнесерда і кілька разів лагідно його лизнула. — Тільки не стрибай більше в ріки, домовились?

Жовтоікла гучно муркнула:

— Гаразд, Вогнесерде, можеш іти відпочивати.

Попелапка вельми здивувалась.

— А ти його хіба не перевіриш? Раптом я щось пропустила?

— Навіщо мені його перевіряти, — відповіла Жовтоікла. — Я ж тобі, Попелапко, довіряю.

Стара кішка потягнулася, вигнувши дугою свою кощаву спину, а тоді знову розслабилась.

— Я тобі все одно мала дещо сказати, — провадила вона. — Тут стільки мишоголових котів, що зустріти когось бодай із половиною клепки вже велика радість. Ти швидко вчишся, та й ладнаєш із хворими котами.

— Дякую, Жовтоікло! — випалила Попелапка, ще більше чудуючись такій нечуваній похвалі з уст медикицьки.

— Ану тихо, я ще не закінчила. Так от, я старію, тож час мені подумати про те, щоб знайти собі учня. Попелапко, як ти ставишся до того, щоб стати наступною медикицькою Громового Клану?

Попелапка аж підскочила. Її очі сяяли, вона вся тремтіла від захвату.

— Ти це серйозно?

— Звісно ж, я це серйозно, — гаркнула Жовтоікла. — Я не базікаю просто тому, що в мене голосочок гарний.

— Ну, тоді я згодна, — промурмотіла Попелапка, з гідністю піднявши голову. — Я хочу цього більше за все-все на світі!

Вогнесерд відчув, як його серце закалатало швидше. Він так уболівав за Попелапку. Спершу коли думав, що вона може померти, потім коли зрозумів, що через каліцтво їй ніколи не бути вояком. Вояк пригадував, як його колишня учениця у безнадії гадала, яка від неї може бути користь у цьому житті. Аж ось, здається, Жовтоікла знайшла ідеальний варіант. Побачити молоду кицю такою щасливою й радісною, впевненою у своєму майбутньому — це було навіть більше, ніж Вогнесерд міг очікувати.

Окрилений вояк рушив до кубла, щоб розділити свіжину з Піскоштормою й нарешті поспати.

Коли ж він прокинувся, кубло вже заливало проміння призахідного сонця. Його штурхав Сіросмуг.

— Прокидайся, — нявчав друг. — Синьозірка збирає віче.

Вогнесерд вийшов із кубла і побачив Синьозірку, що вже стояла на верхівці Високого Каменя. Біля неї була Жовтоікла. Коли всі коти зібралися на терені, саме медикицька заговорила першою.

— Коти Громового Клану, — гукнула вона. — Я маю для вас оголошення. Як ви добре знаєте, я не молода киця. Пора мені взяти собі учня. Тож я обрала собі єдиного кота, з яким можу нормально ладнати… І єдиного кота, який ладнає зі мною. Вашою наступною медикицею буде Попелапка.

Терен сповнився радісним муркотінням. Попелапка сиділа біля підніжжя каменя, її очі сяяли, а гладенька шерсть виблискувала. Вона сором’язливо опустила голову, коли весь Клан раптом заходився її вітати.

— Попелапко, — спромоглась перекричати шум Синьозірка. — Чи згодна ти стати ученицею Жовтоіклої?

Попелапка підвела голову і глянула в очі провідниці.

— Так, Синьозірко.

— Тоді на середині повні тобі належить вирушити до Уст Матері, щоб Зоряний Клан прийняв тебе у присутності інших медикотів. Із тобою будуть усі найщиріші помисли Громового Клану.

Жовтоікла зістрибнула, чи радше зісковзнула, зі скелі, щоб привітати Попелапку дотиком носа. Інші коти також скупчилися навколо учениці. Вогнесерд помітив Орляколапа, який щільно притулився до своєї сестри, аж палаючи від радощів. Навіть Тигрокіготь підійшов і нявкнув їй кілька слів.