Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

Глава 17.

Мої думки протягом усього ранку розтікалися як олія гарячою сковорідкою.

Навіть зараз, коли навколо було повно моїх шалених однокласників, я не могла зосередитися.

- Про що думаєш?  - Маша безшумно сіла зі мною за парту.

- Про вчорашній день, - зізналася я.

- Саша себе дивно після того дзвінка поводив, правда?

Ось чому Громова завжди розуміє, що я відчуваю?  І чому у мене так само не виходить?

- Так, - важко було не погодитись.  Після повернення Миров похмуро дивився в підлогу, так що навіть нашу гру довелося припинити.  – Не знаєш, хто йому міг подзвонити?

- Поняття не маю, - озвалася Маша, дістаючи підручники географії.  - Але цей хтось явно зіпсував нашому вампірчику настрій

- Нудьгуєте?  - Макс Жаров нахабно сів поруч зі мною.

Ні, ну хто його просив прилаштовувати свою паршиву дупу на нашу парту, га?

- Ні, - відрізала я, висловлюючи всім своїм виглядом бажання, щоб цей придурок звідси забрався.

- Не схоже, - посміхнувся хлопець.

От бувають люди тонко налаштовані, як скрипка, а бувають тупі, як кувалда.  І тут очевидно другий варіант.

- Просто звали, - розлютилася Маша, обігріваючи Макса підручником по голові.

Правильно, подруго, таких навіть не книжками, а цеглою мочити треба.

У клас стрімкою ходою, що летить, забігла наша класна.  Сьогодні вона, напевно, знову мала намір весь день діставати недбайливих учнів материками та архіпелагами (географічка, що з неї взяти).

- Ти ж розумієш, що Жаров - безсовісний збоченець, з яким краще не мати справу?  - Пошепки поцікавилася подруга, відкриваючи зошит.

- Звичайно.

Хто, скажіть мені, думає інакше, крім закоханих ідіоток нашого класу.

- Ну й добре, - Громова заспокоїлась і продовжила записувати.

Ех, хто тут казав, що шкільний час – найчудовіший?  На мило таких геніїв, на ковбасу, на студентські сосиски!  Саме такої думки дотримувалася Марія після закінчення сьомого (і, на щастя, останнього уроку).

- Хіба тобі не казали, що праця – велика справа?  – їднув Ігор, спритно перестрибуючи через три сходинки.

- Ні, - роздратовано огризнулася Громова.  – А якщо й говорили, то вони глибоко помилялися.

У такому похмурому настрої Маша була лише кілька разів.  І явно не через навчання.

Вперше подруга на мені зірвалася, коли закохалася в когось Арсена (той ще довбо * б, скажу вам), а другий випадок настав після їхнього розставання (чому конкретно я була просто невимовно рада).  А ось сьогодні явно щось було нечисте.  Тільки не кажіть, що цей вчорашній самозакоханий придурок зачепив серце Громової.  Я в це нізащо не повірю!

- На тебе Жаров дивиться, - невдоволено попередив Шаповал, показуючи очима праворуч.

Простеживши за поглядом друга, я наткнулася на Макса, що посміхається, в упор витріщається на мене.

Ех, щоб його раки на морському дні так і так… в жопу.

- Чого вилупився?  Ти чого в музеї я не зрозуміла?  Зараз я тобі влаштую культурний захід на дві дії без антракту!  Дам затріщину - миттю голова до всіх біса відлетить!

Маша заспокійливо пошмагала мене по руці, але було пізно.

- Не злись, красуня, - посміхнувся Жаров.

- Відійшов від неї, - сказав новий голос.

Я з подивом підвела очі.  Ілля. Ілля Костюк.  Зведений брат Ігора.  Вампір.

- Дякую, - похмуро пробурмотіла я, коли ми вчотирьох підійшли до стоянки.

- Нема за що, - хлопець усміхнувся.  - Можу вас підвезти заразом.  Куди накажете?

Ми з Машою переглянулись і зупинили вибір на моєму домі.  Ігор уже пояснював дорогу, влаштувавшись із нами на задньому сидінні.  Друг Алекса не заперечував, а навіть виявив інтерес, дізнавшись, як минув день.  Але Громова і я розважливо мовчали, та й Ігор не блищав балакучістю, так що незабаром розмова зайшла в глухий кут.

- Ми приїхали, - сказав Ілля, плавно зупиняючись.

Добре хоч, що в нього немає звички різко гальмувати, щоб пасажири отримали додаткову можливість поцілувати лобове скло або сидіння, що попереду стоїть.  У цьому Костюк радикально відрізнявся від Мирового.

- Дякую, - Маша завжди намагалася бути ввічливою, тому поступилася своєю звичкою і цього разу.

- Та нема за що, - кинув Ілля, закриваючи і за собою двері.  Стоп, а навіщо він вийшов за нами?  Мені це напевно не подобається.  - Чув, що ви вчора з хлопцями розважалися?

- Ну… - простягла я, - "розважалися" - це дуже сказано.  Пограли у пляшечку, поставили кілька запитань, потім розбіглися.

- Вважаю повагою приєднатися до вас наступного разу, - посміхнувся зведений брат нашого найкращого друга.

- Гей, ми небезпечні.  Не забув?  - Зустріла подруга.

Маша аж нервово пересмикнулася від зухвалої заяви Іллі.

- Не думаю, - промовив Костюк.  - Хлопці з вами поспілкувалися і залишилися лише гарної думки.  Навіть недовірливий Багров.  А з Санею ти взагалі давно живеш.

З цими словами Ілля запурхнув (комар комаром) у машину, сказавши ще щось Ігору.

- Ми що, тепер дружитимемо з групою хлопчиків у стилі вамп?  - Поцікавилася я у подруги.

- Неймовірно, - відповіла Маша, по-господарськи відчиняючи двері.

- Мамо, ти вдома?  - Мій заклик залишився непоміченим.

Значить, не лише мати, а й Сергія з Сашею удома ще немає.

- Пити щось будеш?  - Маша вже щодуху колупалася на кухні.  – Тільки безалкогольне.

- Чаю подай, холопе, - я по-королівськи завалилася в крісло у вітальні.

За кілька хвилин підійшла Громова із двома гуртками.

- Чому так довго?  Цар зачекався, - дорікнула я подругі, забираючи одну з чашок.

Маша лише підняла до стелі вимучений погляд, що говорить про її бажання мати терпіння поруч із такою нестерпною особою, як я.

Але навіть у цей чудовий момент нам не дали насолодитись усіма радощами життя.

- Є хто вдома?  - пролунав задоволений голос Саші.

- Тільки не це, - прошипіла я, прикладаючи чашку до чола.  - Я не винесу цього здивування.

- Спокійно, - Маша дослухалася, - з ним ще двоє.  Андрій та Міша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍