Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 18

ФЕЛІКС

Після майже тримісячної перерви м'язи погано слухаються. Не хочуть ні розігріватися, ні розтягуватися. Тіло, що відвикло від навантаження, чинить опір і не хоче підкорятися командам мозку.

– Ти ще живий? – до мене підбігає злахмачений Артур.

– Не дочекаєшся, – я намагаюся не показувати, як важко мені дається перше тренування після літніх канікул.

– Не лінуйся, Феліксе, – чую голос тренера. 

Мені залишається тільки мовчки кивнути головою на знак згоди і посилити інтенсивність вправ.

Я дуже сподівався на те, що тренування допоможе привести думки до ладу й відволіче від навколишнього світу. Раніше це завжди спрацьовувало. Тому намагаюся викладатися більш ніж. Бокс – моя стихія. Мій антидепресант. Моя віддушина. Але, звісно, на другому місці після автоперегонів. 

Поліна. Посміхається Денису – знову заскрипів зубами від злості. Брехати самому собі безглуздо. Я хотів би, щоб вона так само безтурботно сміялася і базікала зі мною, а не з ним. 

Перед моїми очима незмінно виникає образ ніжної і жіночної дівчинки. Ну, тепер дівчиськом її не назвеш. Я не міг не помітити, як вона змінилася. Вона перетворилася на чарівну дівчину. І на канікулах, далеко від неї, у мене майже виходило притупити почуття жадання про неї, і не думати. Як я помилявся, коли гадав, що ця примха минула – ну не могла ж Царенко справді настільки заволодіти моєю свідомістю?

Для мене це стало очевидним фактом, коли побачив її біля гімназії. Відразу всі мої сподівання щодо цього виявилися марними. Бісить мене це. І не стільки вона, скільки моє хворобливе сприйняття її особистості.

Наш тренер з боксу справжній профі з натаскування, і треба віддати йому належне, свою справу знає чудово. Хвилин двадцять минає і я відчуваю прилив сил, тіло починає вдячно відгукуватися на вправи з розминки.

За командою тренера, після нетривалого перепочинку, одягаємо боксерські рукавички. Нарешті, я зможу випустити пару. Бити по груші до знемоги – це те, що мені зараз необхідно. Накопичена гіркота і незадоволеність мають вийти з потом.

Викладаюся на всі сто відсотків. Я молочу по груші, уявляючи, що це мій однокласник Денис, знахабнілий бовдур, що вкрав увагу винуватиці мого божевілля.

Тренер мене хвалить. Мій запеклий поєдинок із грушею не залишається без його уваги. У м'язах з'являється біль. Нехай краще буде боляче – я зможу біль подолати, на відміну від стурбованості, яка оселилася в душі від вчорашнього дня.

 Поки набиваю удари по груші, ловлю себе на тому, що практично нічого не знаю про Поліну. Згадую, як вона стояла біля вікна на першому поверсі під час нашої останньої зустрічі і з кимось розмовляла телефоном. Про що і з ким вона розмовляла? Про що переживає? Який зміст її світу?

Мені б хотілося дізнатися, що вона любить, а що ні. І цей її запах не дає мені спокою. Хочу його вдихати і вдихати. Здається, я стаю залежним від її присутності у своєму житті. І нічого не можу з цим вдіяти.

– Феліксе, не спи, зосередься на своїй меті, – слова тренера повертають до реальності, – Якщо під час бою збираєшся так само спати, краще одразу визнай поразку.

Трясу головою, щоб відігнати думки. Голова має бути порожньою і розум тверезим. Досягаю успіху не без зусиль.

– Давай спочатку, і бій із тінню в кілька підходів, – дає наступне завдання тренер.

Виконую вказівку, прикриваючи очі й зосереджуючись. Помилково вважати такий бій легким і кумедним, насправді це складне тренування. Бій із тінню – не просто викидання ударів поодинці. Завдяки такій вправі вдосконалюються бойові здібності спортсмена.

– Добре. Молодець. Відпочивай п'ять хвилин, потім на ринг знову.

Втрата вологи дає про себе знати, накидаюся на воду, але роблю кілька глибоких ковтків.

– Феліксе, я в ауті, – підходить Артур, згинаючись навпіл і впираючись долонями в коліна, щоб вгамувати напругу в м'язах, – він ледве не стогне, знемагаючи від спраги і втоми.

– Друже, тримайся, не тобі одному погано, – намагаюся підбадьорити його.

Після невеликої перерви тренер знову і знову ганяє по зв'язках. Піт заливає очі, а м'язи зводить від приємної втоми. Навантаження мені зараз необхідне. Дуже. Щоб перестати думати й аналізувати, щоб не дати дурним думкам повністю заволодіти моєю свідомістю.

Бо, чорт забирай, чим я гірший за Дениса? Невже він більше, ніж я, гідний її уваги? За які такі таланти? Ні про що інше не можу думати, тільки про те, як усунути зі своєї дороги суперника.

І я, і Артур ледве волочимо ноги після тренування. Після закінчення одразу розбігаємося по домівках, нам сьогодні не до розмов і спілкувань. Ми виклалися на тренуванні до сьомого поту і обидва щасливі від того, що воно вже закінчене і ми не здалися.

Як дамоклів меч наді мною висить очікування серйозної розмови з батьком. Залишається сподіватися, що він змилостивиться наді мною, побачивши, як я втомився після боксу. Якби не божевільна втома, я б не поспішав так додому, віддаючи на поталу себе моєму вихователю.

Шкандибаю до ліжка і падаю на нього просто в одязі. Роздається приголомшливий писк.

Я підхоплююся, як підсмажений. Розумію, що це кіт.  Хапаю свого рижего кота Мотю, щоб перевіряти що він цілий і неушкоджений. Зовсім з глузду з’їхав, як можно було забути, що улюблене місце нашего бешкетника –  моє ліжко. Обіймаю його, промацуючи його тільце в пошуках ушкоджень. Він ласкаво муркоче і ллне до мене. Я заспокоююсь, бо він не тримає образи на мене.

 Виймаю з кишені штанів телефон і відкриваю галерею. Знаходжу останнє зроблене фото. Поліна, її посмішка адресована Денису, – знову скриплю зубами від злості. Уважно розглядаю кожну деталь на фотографії з її зображенням. 

На ній дівчина в шкільній формі з білим фартухом. Доступні для огляду красиві коліна, а білий фартух затягнутий у ділянці талії й підкреслює її стрункість. Губи бантиком і трохи кирпатий носик. І що ж у тобі такого незвичайного, що притягує мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍