Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

– Ну а як тоді?

–  Та ніяк. Нехай живе. Я одразу уявив, як чиїсь руки дотягуються до білих дико сексуальних бантиків у волоссі Поліни, її величезні очі повні страху. І настрій псується.

– Феліксе, ну так не можна... Її все одно треба покарати! Згоден, бити – це маячня, – Артур каже, відпиваючи з келиха коктейль.

– Ніхто не збирається прямо битися. Я ж сказала – провчити. Різницю, розумієте? Друзі? – Лариса переводить погляд з однієї особи на іншу, 

– Дехто просто найнявся в захиснички, – Матюхіна докірливо поглядає на мене.

– Та не можна таке спускати, нехай знають своє місце, – не залишається осторонь Никифор.

– Ну раз треба – покараємо, – хмикаю я. – Тільки по–іншому. Я вже зробив дещо. Близькість до неї в шкільному коридорі, від якої досі жар обпалює щоки, образа і гіркота від поцілунку, який Поліна просто відкинула, рухає мною.

– Не знаю, що ти там зробив, але якщо далі так піде, я за себе не ручаюся, – слова Лариси звучать загрозливо.

– А як? – одразу заводяться наші дівчата.

– Потім що–небудь придумаємо, – відмахуючись я. – Тільки без ось цих первісних замашок.

Вони замовкають під дією мого непробивного авторитету. Пройде зовсім небагато часу і все забудеться, і до нещасної Царенко втратять інтерес. Ну, якщо, звісно, у цієї історії не буде якогось хвилюючого продовження.

 Повинен же бути в тебе хоча б елементарний інстинкт самозбереження – я подумки звертаюся до Поліни.

– Так, ти маєш рацію, Феліксе, – багатозначно посміхається мені Лариса. Вріжемо, відлупимо... як тупі малолітки.

– Так, так, – змінює свою думку Матюхіна, – нас за таке потім самих вб'ють. Ця ж ідіотка одразу побіжить стукати директрисі.

– Треба просто зробити їй щось таке, на що скаржитися вона не побіжить, – заявляє Лариса. – Щось дуже ганебне... щоб самій стрьомно було про це розповідати.

– Так, не інакше в тебе до Царенка щось особисте? – цікавлюся я.

– Та прямо! Яке особисте в мене може бути до цієї убогої? Просто... ну якого біса вона випендрюється?

– Тоді діятимемо спільно, мені потрібна твоя допомога,– наближаючись до Лариси, надаю своєму голосу таємничості. 

– У тебе є ідеї? – Лариса явно заінтригована.

– Та так, дещо, щоправда, тільки намітки. Одне розумію на даний момент – їх треба розсадити. Але від тебе потрібна готовність сидіти за партою з Денисом. На якийсь час, поки реалізуємо свій план, а потім усе повернеться на свої місця, – заспокоюю Ларису, спостерігаючи, як вона змінюється в обличчі від почутого. – Ініціатива буде виходити від Полини – це я беру на себе. 

– Я з Денисом, а ти з ... цією, як її, ? Поліною? – презирство не тільки в словах Лариси, а й у погляді. Очі її видають, наскільки вона розчарована моєю пропозицією.

– Це для справи, щоб реалізувати мій план, – намагаюся, як можу переконати її. – Ось побачиш, він спрацює, нам вдасться її виставити в непривабливому світі. І нас ніхто не посміє звинуватити й покарати. Головне створити таку ситуацію.

– Ну, добре, а ти думаєш вона погодиться?

– Це моя справа, я постараюся докласти до цього максимум зусиль.