Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

        - Ви дуже схожі характером і любов’ю до цього життя. Тебе не цікавить, чому ми сьогодні тут? Я ж вже все оформив.

        - Думаю, є ще щось, правда?

        - Ти дуже розумна. Я хотів провести з тобою час, а ще познайомити з Артемом, але все пішло не так, як хотілось.

        - О-так, все дійсно вийшло трішки по-дурному. - Вся ситуація здавалась мені сюром.

        - То що тепер? Думаєш, ти готова їхати відпочивати?

        - А знаєш, пропоную разом поїхати до Олесі, якщо ти не проти? Я все одно планувала пізніше це зробити.

        - Тоді можемо взяти Олесю і поїхати кудись в кафе відсвяткувати цю подію, як тобі ідея? Звісно, якщо Лариса дозволить.

        - Ідея прекрасна, думаю, Лариса не буде проти. Я не раз брала Олесю на прогулянки.

        - Тоді поїхали.

        Ми вийшли з Данилом на вулицю. Першим ділом я озирнулась, авто, яке слідкувало за нами зникло, проте я знала, що це тільки зараз. Рано чи пізно воно знову з’явиться, і тоді я дуже сильно про це пошкодую. От тільки залишилось збагнути, кому я перейшла дорогу, або ж, в моїй голові закралась жахлива думка. Мій батько перейшов дорогу, комусь дуже впливовому і тепер за мною слідкують, щоб погрожувати йому. Сподіваюсь це не той варіант.

        Дорога зайняла в нас не так багато часу, весь час ми слухали музику. Говорити не хотілося, наше мовчання було комфортним. Зараз я відчувала себе дійсно в правильному місці. Хотілося зберегти ці моменти якомога довше, щоб жодна погана думка чи людина не увірвалась в нашу кульку щастя.

        Поблизу дитячого будинку розташовувався чудовий величезний парк з озером. Тому ми попросили в Лариси дозволу, щоб прогулятися там з Олесею. Вона була така щаслива, коли побачила мене і Данила, а він, не знаю чому, тішився більше -  своєму носові, який вцілів чи самій дівчинці. Проте, бачити його усміхненим було приємно. Моє серце пропустило удар, і я не могла збагнути, що відбувається з цим органом, що він раптово почав давати збої в роботі.

        - Ти привіз Лану? - Щебетала до нього Леся, міцно обіймаючи мене.

        - Я ж казав, що привезу. - Він присів біля неї і запитав її. - Ти думала я тебе обману?

        - Я не була здивована, дорослі часто брешуть дітям про те, що вони хочуть почути найбільше. - Почути таку глибоку думку від цієї малявки було геть не дивно, адже вона мислила далеко не на свій вік.

        - Ти можеш вірити мені, Лесю. - Данило обійняв її, і я стояла розбита на друзки цим жестом.

        - Я думала, ти після виставки більше не приїдеш. - Вона зізналась в тому, чого боялась найбільше. - Багато так роблять, а ти класний, от приїхав вже втретє.

        - Ну, йдемо гуляти? - Я вирішила покласти край цим душевним розмовам, поки не розплакалась.

        - А ти купиш мені морозиво? - Лукавим голосочком запитала вона.

        - Ну, не знаю, побачимо чи будеш ти чемна.

        - Данило, ну хоч ти купиш? Вона завжди так каже, а потім ще говорить, що мене болітиме горло і ми їмо морозиво вкрай рідко.

        - Ну, тут Лана бос, - я посміхнулась, а потім цей бовдур нахилився і щось сказав Олесі на вухо, від чого та захихотіла.

        - І що ви вже там вигадали?

        - Нічого, просто Данило розказав мені таємницю, а тепер ходімо, - я подивилась на них двох з недовірою. Я знала, що Данило їй щось пообіцяв і тепер ця маленька шалена дівчинка нізащо не розкаже мені, що саме.

        Ми гуляли парком, і весь час мене супроводжувала думка, що так має бути завжди. Данило, звісно, щось там вигадав разом із цією бешкетницею, тільки потім я збагнула, що він замість морозива пообіцяв їй солодку вату. Я була задоволена, адже Олеся має хронічні ангіни, як лікар я не готова була провокувати хворобу, бо знала, як дівчинка важко їх переносить.

        Такою щасливою цю дитину я давно не бачила, вона бігала біля нас з тією солодкою ватою, яку Данило час від часу крав у неї. Вони були на одній хвилі, коли Олеся втомилась ходити, то цей чоловік посадив її собі на плечі і ми гуляли, тримаючись за руки. З боку могло здатися, що ми звичайна сімейна пара, проте все було трішки інакше. Коли прийшов час прощатися, Олеся насупила брови і почала засипати нас питаннями.

        - Коли ви приїдете знову? - Прощебетала вона і я бачила, як важко їй відпускати нас.

        - Як тільки я буду вільна, то одразу приїду, домовились? - Мені теж було важко їхати, я дуже любила цю дитину.

        - А Данило? Ви ж приїдете разом, правда? - Я не знала, як на це відповісти, тому залишила це на Данила.

        - Приїдемо, сонечко, я тобі обіцяю. - Він взяв її за ручки і поцілував в щічку, а вона розтанула від цього. Так дивно бачити маленьку дівчинку в яскравій малиновій сукні і двома хвостиками, на фоні Данила, який одягнений у все чорне, проте вони були, ніби створені один для одного.

        - Тоді я буду чекати, будьте обережні. - Я присіла до них і ми обійняли дівчинку разом і попрощались.