Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

— Якщо вона ще коли-небудь сюди зайде, то піду я…

Мірандау не помилився, стверджуючи, що викриття Гульвіси викличе у дони Розилди бурю обурення. Втім, він цілком схибив щодо реакції Флор. Певна річ, щасливою від того всього Флор не була і її невдоволення цілком зрозуміле: з якою метою Гульвіса таке вигадував і так нерозважливо брехав? Але вона ні на мить не подумала з ним розійтися. Флор щиро кохала Гульвісу і їй було байдужісінько, який у нього статус, що за посаду обіймає й чи має вплив у політичних колах.

Так вона йому і сказала того ж вечора, коли, всупереч забороні дони Розилди, вийшла побачитися з коханим до найближчого вуличного закапелка. Вона уважно вислухала його, прийняла всі пояснення й тихо заплакала, сказавши, що він «трохи божевільний дурненький красень». Тоді вперше Гульвіса заговорив про свої почуття, про те, як він пристрасно кохає Флор і як хоче з нею одружитися. І цього було цілком достатньо, щоб вона забула про всі неприємності, болючі обмани і нікому не потрібні клопоти, в які він її втягнув.

Саме тому Флор сказала, їм що доведеться трохи почекати. Принаймні місяців десять, поки їй не виповниться двадцять один рік, адже тоді вона досягне повноліття й вийде з-під материної опіки, бо на її згоду сподіватися марно. Ніколи ще Флор не бачила її такою розлюченою й знавіснілою, тому треба було ще добре поміркувати, як організувати зустрічі потайки від материного ока. Адже зараз ті стосунки, що їх раніше так палко захищала дона Розилда, можуть існувати лише в підпіллі: мати категорично заборонила їй будь-які зустрічі з Гульвісою, а його престиж на Ладейрі-до-Алву тріснув, як обруч на діжці. Гульвіса ніжно виціловував дрібні, пекучі сльози, що градом котилися по щоках коханої, не звертаючи жодної уваги на перехожих.

Оскаженіла дона Розилда вже чекала доньку з сирицевим батогом у руках, зробленим колись спеціально для приборкання норовистих тварин і неслухняних дітей. Батіг давно висів собі без діла, хоча свого часу ним неодноразово гамселили невиправного ледаря Ейтора. Та й Розалія свого вхопила добряче, тільки Флор дісталось ним на горіхи лише кілька разів, коли вона була ще зовсім маленька. Зараз батіг красувався на стіні у вітальні, як одвічний символ материнської влади в цьому домі. Варто було Флор переступити поріг, як мати накинулася на неї, щедро батожачи по грудях і шиї, залишаючи на шкірі багряні басамани — красномовний слід війни, що тривала вже понад тиждень.

Флор, не зронивши ні звуку, прийняла удари, лише, як могла, затуляла руками обличчя; вона не зрадила свого кохання. «Доки я жива, він з тобою не одружиться», — люто репетувала дона Розилда. Наступного дня Флор заледве змогла встати з ліжка, побите тіло боліло й пекло, а на шиї багровіла запечена кров. Вчинок дони Розилди обговорювала вся вулиця: негритянка Жувентина, яка зазвичай стежить біля свого вікна за всіма подіями, ділилася деталями з сусідками, а доктор Карлос Пассуш палко засуджував жорстоку систему виховання дони Розилди, хоча і визнавав, що причин для невдоволення й гніву вона мала більш ніж достатньо.

Коли у звичний час Гульвіса показався перед будинком, вікна другого поверху були наглухо зачинені, балкон порожній, а вхідні двері взято на важкий залізний засув. Крізь віконниці з кімнати Флор, що виходила вікнами на бічну вулицю, ледь пробивалося світло. Хтось розповів йому про вчорашню колотнечу, а всезнаючі сусідки доповіли, що дона Розилда замкнула бідолашну Флор у її кімнаті.

Гульвіса погодився з негритянкою Жувентиною, коханкою Атенора Ліми, коли та підсумувала: «Гієна безжальна, ось хто вона, та дона Розилда»; він мовчки вислухав усе, що йому розповіли, попрощався і пішов.

Пішов, щоб повернутися опівночі й розбудити всю Ладейру-до-Алву і прилеглі до неї вулички найніжнішою та найчуттєвішою серенадою, яку рідко почуєш в нашому та й у будь-якому іншому місті. Ті, що її почули, назавжди запам’ятали і зберегли в своєму серці.

Ще б пак! Гульвіса зібрав для Флор найкращих музикантів Баїї. Золоте кавакіньйо довготелесого Карліньйоса Маскареньяса, якого він знайшов у Клариному борделі в ліжку гостинної Маріаніньї Пентельюди. Неперевершена скрипка знаменитого Едгара Коко, з майстерністю якого можуть зрівнятися хіба музиканти з Ріо-де-Жанейро або десь з-за кордону. Плакала флейта віртуоза Валтера да Силвейри, бакалавра в юриспруденції; Гульвіса заледве відірвав його від книжок: недавній випускник готувався до конкурсу на суддівське крісло, розраховуючи незабаром отримати цю почесну посаду. От тоді вже не послухаєш його славнозвісної флейти, що її звуки викликають воістину неземну насолоду. Щодо гітари, то на ній грав юнак, якого всі любили за галантність, веселу вдачу, скромні й водночас шляхетні манери, за його дотепність, витонченість, рідкісні музичні здібності й чудовий, чарівливий голос. Віднедавна його виступи почали транслювати по радіо і він уже здобув заслужені лаври.

Його ім’я — Доривал Кайммі — лунало звідусіль, близькі друзі гітариста наввипередки запевняли, що варто лише видати нові композиції музиканта, як одразу той чорнявий стане знаменитістю. Всі вони були хороші й вірні друзі Гульвіси, з якими він починав свої веселі вечори і зустрічав світанки. Про всяк випадок він іще привів з собою блідого співака кабаре і вже п’яного Мірандау.

На початку Ладейри вони зупинилися на кілька хвилин і всю вулицю зворушили розпачливі, тужливі акорди скрипки Едгара Коко.

Мелодію підхопили кавакіньйо, флейта і гітара, а згодом заспівав Гульвіса і підспівав йому Кайммі. Співак із Гульвіси, звісно, такий собі, проте його надихали заборонена пристрасть, бажання помститися за кохану, розвіяти її журбу, втішити, розрадити музикою і вкотре підтвердити їй своє кохання:

Вечір чудовий і небо радіє,

тиха дрімота спокійно жевріє,

місячним сяйвом змережений гай,

срібним дощем він залитий украй,

предивним дощем…

Тільки ти спиш, і не чуєш

мого співу щем…[27]

Серенада відлунювала вулицею, а з вікон потроху почали визирати зацікавлені заспані обличчя, заворожені музикою й співом Доривала Кайммі. Негритянка Жувентина радісно аплодувала виконавцям, вона підтримувала Флор і Гульвісу, а до того ж обожнювала серенади. Деякі сусіди, розгнівані, що їх розбудили, вже ладні були висловити своє невдоволення, та зрештою спокійно заснули, зачаровані неймовірною мелодією кохання. Доктор Карлос Пассуш був одним із них: лютий, він схопився з ліжка, бо з шостої ранку працював у лікарні, а додому повертався аж о дев’ятій вечора. Та поки ішов до вікна, гнів потроху вщухав і він став підспівувати мелодії, опершись на підвіконня, щоб краще чути музикантів.

Місяцю, світлом твоїм