Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

тямився на цих лагідних і покірних дівчатах: варто лише натякнути на зловживання їхньою довірою, як вони гордо задирають носи і стають неприступні.

— І повір мені, дівочий гнів уже як вийде з берегів… — песимістично констатував він.

Нікчема, сволота, негідник, мерзотник! Ні, доні Розилді бракувало нищівних слів, щоб висловити лють на цього покидька й обурення його шахрайством. Ще вчора вона вважала Гульвісу ідеальним нареченим для своєї доньки, називала його мало не святим, возвеличуючи до небес. А сьогодні — радше віддасть доньку за поліціанта, злочинця, довічно ув’язненого вбивцю, лише не за цього виродка. Дізнавшись від сусідів про такі безапеляційні заявочки дони Розилди, Мірандау, якого і так жерли докори сумління, міг усе-таки реалістично поглянути на речі: якщо після цього всього Гульвіса і надалі залицятиметься до Флор, то він геть нічого не тямить у жінках. І шкода, бо Гульвіса, який завжди був при здоровому глузді, зараз засліплений любов’ю, він не хотів зрозуміти, що все вже пропало і нічого більше з цим не поробиш. Мірандау замовив собі вина в барі «Тріунфо»: мав хоч трохи розвіятися.

А Гульвіса і не збирався відновлювати свою репутацію, щоб якось угамувати лють дони Розилди, тієї чортової баби, бісової відьми та ницої лицемірки. Не збирався він і розривати стосунків із Флор, назавжди втрачати її приємну усмішку, спокійну ніжність і пристрасні зітхання. Навпаки, він рішуче надумав одружитися з нею. Зрештою, головне — їхня ніжність, їхнє взаєморозуміння, їхній світ, усе решта — лише дурний жарт. Адже Флор полюбила Гульвісу не за вигадану посаду і суспільне становище, якого він насправді не мав, і тим більше не за гроші, яких у нього теж не було.

Найдужче в цій історії Гульвісу вразило те, що викрила його Селія, його протеже, ця крива дурепа, яка завдяки його втручанню працювала зараз вчителькою. Саме вона здійняла увесь цей ґвалт, докопалася до істини і виказала Гульвісу доні Розилді. Захекана Селія дошкутильгала на другий поверх у такому хвилюванні, що їй аж перехопило подих і заледве могла два слова докупи зліпити, втім, вигляд у неї був аж надто самовдоволений.

Кажете, «великий чиновник»? Та на сходах палацу його ноги зроду не було; єдиний палац, який він справді постійно відвідує, — то це «Палас», притулисько всіх шулерів, розпусників і шльондр… Авторитет, кажете? Та він авторитетний хіба серед найдешевших повій, власниць борделів і шулерів. Кажете, чиновник канцелярії губернатора? Та якби він тільки наважився ввійти до кабінету губернатора, його негайно затримали б і кинули в буцегарню. А як тоді її влаштували викладачкою? Ой, краще взагалі про це не думати, хтозна, до яких махінацій вдався цей каторжний пройдисвіт.

Як же Селії, цій непримітній вчительці початкових класів, вдалося розплутати весь цей клубок брехні, викрити в усіх подробицях той фарс, який Гульвіса розігрував перед доною Розилдою, не викликавши в неї й натяку на сумнів, жодного бажання вхопитися бодай за якусь соломинку в цьому океані брехні? Чим пояснити її завзяття у викритті цього байкаря і дешевого спокусника?

Здивуванню Гульвіси не було меж:

— Це ж треба таке… Я ж нічого поганого не зробив цій дівчині, навпаки…

Хто знає, можливо допомога Гульвіси змусила Селію відчути не лише вдячність, а й образу? У глибині душі вона не могла змиритися, що так глибоко помилялася щодо нього, що її нюх на покидьків і вміння розбиратися в людях так сильно підвели її цього разу; нещасне і жалюгідне життя Селії озлобило її і сповнило заздрощів, от вона і не вірила, що Гульвіса міг їй допомогти… Селія випадково натрапила на слід і почала своє розслідування, аж доки розплутала всю павутину брехні, яку Мірандау почав сплітати ще на святі в майора і яка з кожним днем дедалі нагромаджувалась і збільшувалася, хоча не так Гульвіса був у цьому винен, як звичайний збіг обставин. І лише після того, як Селія акт за актом відновила цей фарс, вона відчула оте нестримне задоволення: отже, не так уже й легко обвести її навколо пальця, отже, є ще в неї ота проникливість і не обдуриш її всілякими побрехеньками про губернатора. Задоволена і щаслива, що їй вдалось вивести шахрая на чисту воду, забувши про кульгавість, Селія злетіла на другий поверх, де дона Розилда і Флор шили придане. «Та то ж звичайнісінький альфонс і жалюгідний дурисвіт, а я, до слова, ніколи в цьому не сумнівалась». Її зазвичай похмуре обличчя сяяло, нечасто випадала в житті така радість, адже почувши погані новини, люди зазвичай клянуть усе, на чому світ стоїть, нарікаючи на нещасну доленьку, а хіба може бути щось прекрасніше, ніж таке неперевершено-бентежне видовище, як чужі страждання?

Для Селії не було. Жоден чоловік ніколи не глянув на неї сповненим жадання поглядом, ніхто ніколи не всміхнувся до неї з любов’ю, а в школі учні боялися її і тікали.

Нестямна від люті дона Розилда погрожувала накласти на себе руки, істерично ридала, благала дати їй води. Але Флор не звертала на матір уваги, вона не чула її стогонів, а лише німо дивилася на Селію.

— Геть звідси, невдячна тварюко, і щоб ноги твоєї не було більше в цьому домі…

— Флор, це ти мені кажеш? Ти серйозно? Але в чому річ?

— Навіть якщо він такий, як ти кажеш, як тобі совісті вистачило так вчинити? Він улаштував тебе на роботу… Дізнавшись таке, могла б і стримати свій язик, але ж як швидко ти забула, що він не дав тобі з голоду здохнути?..

— А чому ти так вирішила? Хто може підтвердити, що це саме він клопотав за мене? Я, наприклад, впевнена, що вирішальну роль зіграв лист падре Барбози…

Флор говорила пошепки, але голос її був сповнений зневаги та презирства:

— Кажу тобі, геть звідси, жалюгідна суко, доки я не відучила тебе пхати носа в чуже життя.

— То й залишайся з ним, заради Бога, він іще не раз тебе зганьбить і виставить на посміховисько…

Обурена людською невдячністю, Селія пошкандибала сходами вниз.

З тієї ж миті між доною Розилдою і Флор розгорілась нещадна війна. Так, саме війна, а як іще можна все це назвати? Почувши, як перед носом Селії гримнули двері, дона Розилда забула про зомління й хороші манери і на повні груди закричала їй вслід, адже потребувала продовження розмови, хотіла ще раз встромити ножа у відкриту рану.

— Селіє! Селіє! Зачекайте, не йдіть…

— Я виставила її за двері… — понуро констатувала Флор.

— Оце твоя вдячність? Людина приходить до тебе з добрими намірами, а ти її виганяєш?!

— Та погань не переступить порогу цього дому, поки я жива…

— З яких це пір ти стала