Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Вільям та Аян залишилися наодинці. У повітрі висіла важка атмосфера невисловлених слів і напруги. Хлопець повільно обернувся до нього. 
– Ти мені нічого не хочеш сказати, Кріс? А, хоча ні, Аян. Так правильно? Це твоє справжнє ім'я? Чи, може, є ще яке? І ти не моя споріднена душа, як було на початку нашого знайомства? – запитав Вільям, його голос тремтів від обурення та розгубленості. 
  Аян мовчав, його обличчя не видавало жодних емоцій. 
– Не мовчи, скажи щось, – продовжував він, не стримуючи крику. – Ти прикусив собі язика? Ні? Тоді я не розумію, чому ти не можеш відповісти на такі прості запитання! 
  Але він і далі мовчав, здавалось, що він не знав, як почати. 
– Будь ласка, скажи мені, – тихо промовив Вільям, його очі блищали від сліз. 
– Я... я не знаю, що сказати, – нарешті видавив Аян, відводячи погляд. 
– Не знаєш? Ти не знаєш... – його голос став ще різкішим. – Тоді давай я скажу? Я бачу, ти не проти послухати. 
  Вільям повільно закотив рукав піджака разом із сорочкою, відкриваючи надпис на шкірі, де гарним почерком було написано: "Аян Девіс". Він відчував, як напруга в кімнаті зростає з кожним його рухом. 
– Ти бачиш ось це? – Вільям підійшов ближче, майже торкаючись рукою носа чоловіка. – Бачиш? Це твоє ім'я? 
  Аян спробував щось сказати, але Вільям не дав йому шансу.
– Замовкни, – різко сказав він, голосом, сповненим рішучості та гніву. – Я питаю, чи це твоє ім'я! 
– Так, воно моє... – підтвердив Аян, його голос був ледь чутний. 
  Вільям вдивлявся в очі Аяна, шукаючи там хоч якусь ознаку емоцій. Але Аян лише мовчки дивився на нього, його обличчя залишалося безпристрасним, наче вирізьбленим з каменю. Внутрішній конфлікт розривав хлопця на шматки. Сльози почали збиратися в очах, але він відмовлявся плакати. Він не хотів показувати свою слабкість перед людиною, яка так сильно його зрадила. 
  Вільям опустив руку. Замість своєї, він схопив ліву руку чоловіка, який навіть не опирався, і закотив рукав пальта. На шкірі, таким косим почерком, було написане його ім'я: "Вільям Мур". Хлопець з гнівом поглянув на чоловіка. 
– А на тобі моє ім'я, – прошипів юнак, різко відпустивши руку Аяна. – Це означає, що ми споріднені душі, дві половинки, які обрала доля. Ти знаєш, як я довго чекав цього моменту? Я тобі все розповідав про себе. Я навіть хотів відмовитися від пошуків заради тебе, бо закохався, як дурний, хоча знав, що ми не призначені один одному. А що зробив ти?
  Його серце билося так швидко, що здавалося, ніби воно ось-ось вискочить із грудей. Кожне слово, яке він вимовляв, було пронизане болем і розчаруванням.
– Ти все знав з самого початку, – продовжував Вільям, голос його тремтів ще сильніше. – Ти дозволив мені закохатися в тебе, знаючи, що ми призначені одне для одного. Ти грав з моїми почуттями, знаючи всю правду. Ти збрехав мені. Ти прикидався іншою людиною. Але заради чого? Невже ти був таким розчарованим, що доля підкинула тобі в пару сина ворога, що все, що ти міг зробити — це приховувати правду від мене? 
  Він відчував, як його світ розвалюється на шматки, і не міг зрозуміти, чому людина, яка повинна була бути його долею, так безжально зрадила його. 
– Ні, це не так, – нарешті сказав Девіс. – Я не був розчарованим, коли дізнався, що ти моя доля. Я не хотів брехати тобі, але був змушений прикидатися. Це також було важко для мене, мені теж було боляче і гірко від думки, що я завдаю тобі болю. Але я не міг просто сказати тобі всю правду, не міг просто признатися і зруйнувати операцію до якої ми так ретельно готувалися. Зрозумій мене, я просто не міг цього зробити. 
  Коли Аян закінчив говорити, його обличчя було сповнене страждання. Він не хотів, щоб правда відкрилася таким чином, щоб її сказав не він, але тепер нічого не можна було змінити. Він поглянув на хлопця, який був для нього всім світом, але якого він втратив занадто швидко. 
  Вільям не знав, чи вірити цим словам. Здавалося, Девіс говорив щиро, але це вже не мало значення.
– Неправда, у тебе був вибір, – відповів хлопець. – Просто ти обрав найпростіший шлях з усіх, які у тебе були. 
  Слова Вільяма були як гострий ніж, що розрізав залишки зв’язку між ними. 
– Я довіряв тобі, Аяне, – продовжив він, намагаючись стримати сльози. – Я відкрився тобі, віддав своє серце. І тепер я не знаю, чи зможу коли-небудь знову довіряти. Ти зламав мене. 
  Тиша, що запала після цих слів, була нестерпною. Вона важила більше, ніж будь-які звуки, і кожна секунда здавалася вічністю. 
  Вільям повернувся до чоловіка спиною і підійшов до зачинених дверей. Він поклав руку на ручку, але не відчинив їх, ніби не наважуючись зробити останній крок. 
– Тільки скажи мені одне. Те, що було між нами тієї ночі, теж частина твого плану? – несподівано запитав хлопець, його голос тремтів, а очі блищали від стримуваних сліз. 
– Ні, ні, я не хотів, щоб це сталося, я... – почав Аян, відчуваючи, як слова застряють у горлі. 
– Не хотів? – прошепотів Вільям, повернувши голову до нього, його погляд був наповнений болем і зневірою. – Тоді для чого ми...
  Сльози почали текти по його обличчю перериваючи речення, руки тремтіли від емоційного напруження. Аян, побачивши це, різко видихнув, відчуваючи нестерпний тягар на серці. Він не міг витримати виду його сліз, вони розривали його зсередини. Він зробив крок уперед, бажаючи його втішити, але Вільям відразу це помітив.
– НЕ ПІДХОДЬ! – крикнув він, його голос розірвав тишу. – Не підходь до мене! Більше ніколи, ніколи не підходь... Будь ласка... Не треба... 
  В його голосі було стільки болю, що Аян відчув, ніби його серце прокололи чимось гострим. Він з болем подивився на Вільяма, не знаючи, як виправити ситуацію. Ці слова залишили глибокий слід у його душі. З важким серцем він відступив, усвідомлюючи, що втратив його довіру назавжди. 
  Вільям подивився на Аяна, його губи скривилися в болісній посмішці. Він повільно повернувся до дверей і відчинив їх. 
– Прощавайте, детектив Аян Девіс, – промовив він холодним голосом і вийшов, залишаючи його позаду. 
  Хлопець спустився сходами, його кроки відлунювались в порожньому коридорі. Вийшовши з ресторану, він побачив їхню машину, в якій сидів Алекс за кермом. Вільям мовчки сів на пасажирське сидіння, і вони рушили додому.