Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Завершивши поїздку, вони зупинилися, і Вільяму допомогли вийти з автомобіля. Прямо перед ним височів ресторан, видовищно розкішний, оздоблений витонченими різьбленнями та мерехтливими люстрами. Коли батько також вийшов з машини, вони разом увійшли всередину. 
  Їх зустріли з усмішкою, забрали верхній одяг та запропонували освіжити руки ароматною водою. Потім адміністратор, ввічливо вклоняючись, провів їх на другий поверх. Проходячи через довгий коридор, освітлений м'яким світлом, вони зупинилися перед великими чорними дверима з золотими ручками. Адміністратор злегка постукав і відчинив їх. 
  Вони ввійшли всередину, і за Вільямом зачинилися двері. Хлопець почав трохи непокоїтися, його інтуїція підказувала, що станеться щось недобре. Атмосфера у приміщенні була напруженою, і йому це все не подобалося. 
  Вони опинилися в просторому кабінеті, де панувала розкіш і вишуканість. У центрі кімнати височів масивний стіл насиченого кров'яно-червоного кольору, вкритий старовинним різьбленням. За столом розташовувалося велике крісло чорного відтінку, зі спинкою, що була обернена до них, створюючи враження загадковості. Перед ними стояли два елегантні чорні дивани, оббиті оксамитом, а між ними розташовувався стіл, накритий білосніжною скатертиною, на якому лежали кілька срібних предметів. 
– Сідайте, – пролунав владний голос із глибини кімнати. 
  Вільям з батьком сіли на дивани один навпроти одного, їхні рухи були майже синхронними, ніби вони репетирували цей момент. Крісло за столом почало повільно обертатися, відкриваючи постать чоловіка. Його коротке коричневе волосся виглядало бездоганно укладеним, а чорний костюм, ідеально сидів на широких плечах. Пихатий погляд шоколадних очей уважно розглядав гостей, ніби оцінюючи кожну їхню деталь. 
– Містер Мур, який я радий вас бачити, – сказав чоловік злегка насмішливим тоном, від якого у Вільяма почали легенько тремтіти руки. 
– Приємно це чути. Я також радий, містере Річ, – відповів батько, кивнувши на хлопця. – Познайомтеся з моїм сином, Вільямом. 
– П-приємно познайомитись, – схвильовано промовив він, намагаючись приховати нервозність. 
– І мені, – з посмішкою відповів Річ, уважно оглянувши його з голови до ніг. – Ви принесли те, про що я просив? – його погляд перемістився на Генрі. 
– Так, – батько підвівся, витягнувши з портфеля документ, і передав його Річу. 
  Чоловік взяв документ і почав читати, його очі бігали по рядках з неймовірною швидкістю. Тиша в кімнаті ставала все більш важкою, тільки шелест паперу порушував її. Вільям відчував, як кожна секунда тягнеться вічністю. Нарешті, чоловік дочитав документ, відклав його на стіл і знову глянув на батька.  
– Чудово, я згоден. Можемо підписати угоду, – сказав Річ, взявши листок та ручку, і впевнено поставив свій підпис. 
  Батько підійшов до столу, взяв ручку і також впевнено поставив свій підпис. Річ встав, простягнув руку, і Генрі потиснув її, відчуваючи міцний і холодний хват. 
– Тепер ми... – почав було Річ, але його слова перервав раптовий стукіт у двері.
  Двері відчинилися, і за ними стояв схвильований адміністратор, його обличчя було блідим як полотно. 
– Містере Річ, до вас тут... – почав він, але не встиг закінчити, як його грубо відштовхнули. 
  До кабінету увійшов незнайомець у довгому темному пальті, його обличчя було приховане під широкополим капелюхом, що створював тінь на його риси роблячи їх невпізнаваними. 
– Хто ви?! – крикнув батько, його голос був сповнений обурення. – Що ви собі дозволяєте? Яке маєте право так вриватися! 
– Спокійно, містере Мур, – сказав Річ, глянувши на незнайомця з хитрою посмішкою. – Ти знайшов мене. 
  Незнайомець повільно підійшов ближче, і зняв капелюха. Вільям дивився на чоловіка перед собою, не в змозі відвести від нього здивованого погляду. Невже це галюцинації? Заплющивши очі, він прорахував до трьох і знову розплющив їх. Але чоловік не зник. Це не було марення. Перед ним справді стояв той, хто збрехав йому і грався з його почуттями. 
  Він піднявся, готуючись вимовити його ім'я, але його перебив голос містера Річа. 
– Розкажеш, як ти це зробив, га? – з усмішкою спитав Річ. – Аян Девіс, – проспівав він ім'я незнайомця. 
  Шкіра Вільяма вкрилася холодними мурашками, коли він почув це ім'я та відчув тремор в пальцях. Його серце почало битися швидше, і він рефлекторно торкнувся своєї лівої руки, де чорніли витончені літери надпису. У цей момент час наче зупинився, а повітря навколо стало густішим, насиченим тривогою і спогадами. 
– Джеймс Річ, – грубо відповів Девіс, його голос був наповнений неприязню. 
  Річ дивився на Аяна і продовжував посміхатися. 
– Ах, точно! – Джеймс глянув на Вільяма та Генрі. – Ви ще не знайомі. Дозвольте представити вам неповторного детектива! Аян Девіс, власною персоною! 
  Детектив? Вільям подивився на нього шокованим поглядом. Так, він детектив, і Кріс не його справжнє ім'я. Його звати Аян Девіс, і це означає, що він його споріднена душа. Господи, ось чому він відчував цей дивний свербіж. Ось чому його так тягнуло до цього чоловіка. Ось чому він не відчував ненависті, а навпаки, закохався. Він його доля, і від цього хотілося сміятися. Так сильно, щоб потекли сльози.
  Хлопець дивився на чоловіка перед собою, очікуючи хоча б мимовільного погляду, але Девіс його ігнорував. Ніби Вільяма тут і не було, його погляд залишався спрямованим лише на Джеймса. Мовчання між ними стало гнітючим, і Вільям відчув, як його серце стиснулося від розчарування. 
  На мить здалося, що весь світ зупинився, замкнувшись в цій кімнаті, де минуле і теперішнє зійшлися в один вузол. У голові Вільяма крутилися тисячі думок і запитань, але він знав, що відповіді на них, можливо, ніколи не отримає. 
  Обличчя Девіса було тверде й незворушне, немов витесане з каменю. Гострі риси підкреслювали його внутрішню силу та непохитність. Темні очі сяяли холодним блиском, розкриваючи його рішучість. Його постать випромінювала впевненість, кожен його рух був чітким і обміркованим. 
  Джеймс, навпаки, був спокійним і навіть трохи розважливим, його посмішка була лукавою, а очі блищали від передчуття гри. Ситуація загострювалася, і Вільям відчував, як напруга в кімнаті підіймається, мов хвиля перед бурею. 
– Ти не хочеш нам розповісти, як ти знайшов це місце? – Річ гидко посміхнувся, його голос був наповнений знущанням. – Я думаю, одному із нас дуже важливо це дізнатися. Правда ж, Вільяме? – він пильно глянув на нього. 
  Хлопець сидів, опустивши голову. Його думки плуталися, і він не знав, що сказати. Так, йому хотілося дізнатися про все це, але він не був впевнений, чи готовий до такої інформації. Хоча, чи може щось бути жахливішим за те, що він думками зрікся долі, щоб бути з чоловіком, який виявився його спорідненою душею? Ні, не може. Зваживши все за і проти, він підняв погляд і з рішучістю глянув на Аяна. 
– Так, мені дуже цікаво, – відповів він, помітивши, як Аян ледь помітно здригнувся. 
– Я так і знав! – Річ засміявся, його сміх лунав зловісно. – Ну що, Аян? Давай починай свою розповідь. 
   Але Девіс не промовив жодного слова. Його обличчя залишалося незворушним, як і раніше.
– Невже ти не хочеш розповісти Вільяму всю правду? Хочеш знову збрехати своїй спорідненій душі? Як шкода, – Річ видихнув, але на його обличчі знову з'явилася хитра посмішка. – Він дізнався б, що ти з самого початку стежив за ними. Збирав інформацію про них. 
  Вільям слухав, не вірячи своїм вухам. Хоча підозрював, що так і буде, це все одно було важко прийняти. Знати, що Аян з самого початку знав про їхню спорідненість, завдавало неочікуваного болю. Він дивився на Девіса, обличчя якого залишалося кам'яним, без жодних проблисків емоцій. 
  Вільям відчував, як серце калатало в грудях, кожне слово Джеймса здавалося ударом. Спогади про їхні зустрічі, розмови, усе, що він вважав справжнім, тепер виглядало фальшивим. Його думки носилися вихором, розбиваючись об гірку реальність. 
  Він намагався знайти в очах Аяна хоч якесь пояснення, хоч якусь ознаку жалю чи каяття, але його погляд був порожнім, спрямованим лише на Джеймса. Ця байдужість, холодність у погляді, віддаляли Аяна ще більше, ніж будь-які слова. 
  Повітря в кімнаті стало важким, напруження висіло в повітрі. Вільям відчував, як земля під ногами здається нестабільною, ніби він втрачає опору. Його внутрішній світ розвалювався, а він стояв посеред цього хаосу, намагаючись знайти сенс у тому, що відбувається. 
  Річ насолоджувався ситуацією, його очі блищали від задоволення. Він знав, що зруйнував ще одну ілюзію, ще одну мрію. Вільям відчував себе маленьким і безпорадним в цьому світі брехні та обману. Його голос зламався, коли він заговорив: 
– Це правда, Аян? Ти стежив за нами? 
  Девіс на мить заплющив очі, ніби збираючись із силами. 
– А найцікавіше, що найголовнішим пунктом плану був Вільям! Звісно ж найпростіше брехати людині, яку обрала для тебе сама доля! – вигукнув зухвалий голос, сповнений сарказму. 
– Замовкни, – пролунав сталевий голос Аяна, якого не можна було не послухати. 
  Вільям здригнувся. Хоча Аян і не показував жодних емоцій на обличчі, у його словах відчувалися велика злість і прихований страх. Але хлопець міг лише здогадуватися, що відбувається в його душі. 
– Аян, ти сердишся? Чи боїшся? Невже тобі не байдужий цей хлопець? – бридка посмішка з'явилася на обличчі співрозмовника, його очі блищали задоволенням. 
  Погляд Аяна став жорсткішим, мов криця. Він підійшов ближче, змушуючи ворога відчути його силу і рішучість. 
– Я. Сказав. Замовкни, – виділивши кожне слово сказав він. 
– Ого, я зрозумів. Між вами щось трапилося, я не помиляюся? – чоловік перевів погляд на зніяковілого Вільяма. – Ахахах, я вражений! Аяне, я не очікував, що ти, щоб дістатись до мене, скористаєшся бідним хлопцем. І як тобі твій перший раз? Сподобалось? – спитав він у Вільяма який хотів провалитися крізь землю.  
– ЗАКРИЙ СВІЙ ПОГАНИЙ РОТ! – крикнув Аян. 
  Юнак порожнім поглядом дивився на Аяна. Чого він ще чекав? Йому здавалося, що його просто використали, як пішака в чужій грі. Відчуття зради пронизувало його, не даючи зосередитися. 
  Раптом двері кабінету різко відчиняються. До кімнати вриваються Ед та кілька поліціянтів, їхні обличчя відображають серйозність ситуації. Вони швидко оточують Джеймса та Генрі. 
– Джеймсе Річ та Генрі Мур, ви заарештовані за продаж нелегальної зброї та купівлю небезпечних наркотиків, – суворо промовив Ед. – Надягніть на них наручники. 
  Двоє поліціянтів без вагань підходять до чоловіків, швидко і професійно надягають на них кайданки. Залізні браслети зі звуком клацають на зап’ястях, і їх обережно підіймають, щоб вивести з кімнати. Генрі намагався щось сказати, але його голос потонув у шумі подій. 
  Вільям, нарешті, приходить до тями. Його серце калатало, але він рішуче крокує до батька, намагаючись зрозуміти, що ж буде далі. 
– Тату? Що ви робите!? Відпустіть його негайно! 
  Хлопець зробив крок уперед, він був готовий ринутися у бій, але поліціянти зупинили його. А батько подивився на нього, похитав головою, ніби кажучи, що не варто цього робити. 
– Все буде добре, не хвилюйся, – промовив він, перш ніж його вивели з кімнати. 
– Тату! – крикнув Вільям, його голос пролунав відчаєм. 
  Кабінет наповнився глухим відлунням його крику. Тепер у кімнаті залишилися лише він, Аян та Ед. 
– Твій крик було чутно навіть на вулиці, щось трапилося? – спитав Ед, підозріло дивлячись на Аяна. 
– Ні, Брендоне, все нормально, – відповів Девіс спокійним, але твердим голосом. 
  Вільям перевів погляд на них, розуміючи, що навіть імена, які він знав, були частиною брехні. Ед виявився Брендоном, а Саллі, ймовірно, взагалі не існувало. Від цього розуміння йому стало ще гірше, відчуття зради посилювалося. 
– Гаразд, тоді я піду. Зустрінемось пізніше, – промовив Брендон, відчуваючи дискомфорт під важким поглядом Вільяма. Попрощавшись, він швидко вийшов із кімнати.