Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– Мама не схвалює тих, хто фліртує навіть жартома, а ти, Тедді, фліртуєш відчайдушно.

– Віддав би що завгодно за можливість відповісти: «Як і ти», але, оскільки не маю її, просто скажу, що не бачу шкоди в цій приємній маленькій грі, якщо обидві сторони розуміють, що це тільки гра.

– Схоже, що це справді приємно, але я ніколи не могла зрозуміти, як це робиться. Я пробувала, бо відчуваєш себе ніяково в компанії, не займаючись тим, чим зайняті всі інші, однак, схоже, не досягла в цьому успіху, – сказала Джо, забувши про роль наставника.

– Бери уроки в Емі, в цьому вона має справжній талант.

– Так, у неї це виходить дуже мило, особливо ніколи не заходити далеко. Я вважаю, що це від природи: одні подобаються всім, навіть не докладаючи до цього зусиль, а інші вічно говорять щось не те й до того ж дуже недоречно.

– Я радий, що ти не вмієш фліртувати. Це дуже приємно – зустріти розумну, прямолінійну дівчину, яка може бути веселою й доброю, не роблячи із себе дурепу. Між нами, Джо, є серед моїх знайомих дівчата, які заходять настільки далеко, що мені буває соромно за них. У них немає поганих намірів, я певен, але, якби вони знали, що ми, молоді чоловіки, говоримо про них потім, то постаралися б змінити свої манери.

– Вони теж говорять про вас, а оскільки язик у них гостріший, то вам дістається більше, бо ви не розумніші за них і анітрохи їх не розумієте. Якби ви поводилися як слід, вони робили б те саме. Але вони бачать, що вам подобаються їхні дурниці, й продовжують у тому ж дусі, а тоді ви у всьому звинувачуєте їх.

– Щось багато ви про це знаєте, панно, – сказав Лорі трохи зверхнім тоном. – Ми не любимо загравання і флірту, хоч й поводимося іноді так, ніби любимо. Про хороших, скромних дівчат у колі джентльменів не говорять інакше, як із повагою. Безневинна ти душа! Ось побула б на моєму місці з місяць, то побачила б таке, що тебе злегка здивувало б. Чесне слово, коли я бачу одну з цих легковажних дівчат, мені завжди хочеться вигукнути разом із нашим другом Коком Робіном[40]:

Ганьба тобі, ганьба,

О, зухвала дзиґо!

Було неможливо втриматися від сміху, викликаного кумедним протиріччям між лицарським небажанням Лорі погано відгукуватися про жінок взагалі та його цілком природною відразою до тих зразків неналежної жіночої нерозсудливості, які у великій кількості надало йому світське товариство.

Джо знала, що всі ці практичні матусі розглядали «молодого Лоуренса» як бажану партію для своїх дочок, йому посміхалися дівчата, що мріяли вигідно вийти заміж, він знав, що таке лестощі, оскільки постійно чув їх від дам різного віку, й цього було цілком достатньо, щоб вдосталь розбещити його.

Тому вона досить ревниво стежила за ним, боячись, що його зіпсують, і радіючи більше, ніж показувала, тому, що Лорі все ще подобаються скромні дівчата.

Несподівано повернувшись до свого повчального тону, вона, знизивши голос, сказала:

– Якщо твоїм почуттям, Тедді, потрібен вихід, візьми й присвяти себе одній із «хороших, скромних дівчат», яких поважаєш, і не втрачай часу на дурних.

– Ти справді мені це радиш? – і Лорі глянув на неї із дивним виразом змішаної тривоги й радості.

– Так, але краще почекай, поки закінчиш університет, а тим часом готуйся до того, щоб присвятити себе їй. Зараз ти ще й наполовину не такий гарний, як потрібно для… ну, хто б та скромна дівчина не була, – на обличчі Джо теж з’явився дивний вираз, бо ім’я цієї дівчини мало не зірвалося у неї з вуст.

– Я знаю! – погодився Лорі з виразом покірності, абсолютно незвичної для нього, й опустив очі, неуважно накручуючи тасьму фартуха Джо собі на палець.

«Ох, так нічого ніколи не вийде!» – подумала Джо, додавши вголос:

– Піди зіграй і заспівай для мене. Мені до смерті хочеться музики, а особливо твоєї.

– Дякую, але я волів би залишитися тут.

– Ні, це неможливо, тут немає місця. Іди й постарайся бути корисним, раз ти занадто великий, щоб служити прикрасою. Мені здавалося, що ти терпіти не можеш «бути прив’язаним до жіночої спідниці», – сказала Джо, цитуючи слова, сказані ним одного разу в бунтівному пориві.

– О, все залежить від того, чия це спідниця! – і Лорі зухвало смикнув тасьму.

– То ти йдеш? – грізно запитала Джо, пірнаючи під диван за валиком.

Він одразу ж помчав, і, трохи почекавши, Джо почула звуки відомої пісні «Геть капелюшки Бонні Данді». Тоді вона потихеньку пішла. Більше вона не поверталася, полишивши молодого чоловіка наодинці з собою, у глибокій задумі й, можливі, легкій образі.

Тієї ночі Джо лежала без сну й ледве почала засинати, коли звуки приглушених ридань змусили її кинутися до ліжка Бет. З тривогою Джо запитала:

– Що трапилося, люба?

– Я думала, ти спиш, – схлипнула Бет.

– Це колишній біль, моя дорога?

– Ні, інший, новий, але я можу його витримувати, – і з цими словами Бет постаралася стримати сльози.

– Розкажи мені, що тебе мучить, і дай мені зцілити тебе.

– Ти не можеш, тут немає зцілення, – голос Бет здригнувся, і, припавши до сестри, вона заплакала так відчайдушно, що Джо злякалася.

– Де в тебе болить? Покликати маму?

Бет не відповіла на перше питання, але в темряві одна рука мимоволі піднялася до серця, немов боліло там, а інша ще міцніше стиснула руку Джо.

– Ні, ні, не клич її, не говори їй, – гаряче зашепотіла Бет. – Мені скоро стане легше. Полеж зі мною і «пожалій» мою бідну голову. Я швидко заспокоюся й засну, правда, засну.

Джо скорилася, але, поки її рука ніжно ковзала по гарячому лобі й мокрих щоках Бет, її серце переповнювали почуття, і їй дуже хотілося заговорити. Але, якою молодою не була Джо, вона вже знала, що серце, як квіти, – його не можна відкрити силою, воно має розкритися саме. Тож хоч Джо і вважала, що знає причину страждань Бет, вона тільки запитала найніжнішим тоном:

– Щось турбує тебе, люба?

Після довгої паузи, нарешті, пролунала відповідь:

– Так, Джо.

– Хіба тобі не стане легше, якщо ти скажеш мені, що тебе турбує?

– Зараз – ні, поки – ні.

– Тоді я не ставитиму запитань, але пам’ятай, що мама і я завжди раді вислухати тебе й допомогти, якщо можемо.

– Я знаю. Я скажу вам – потім.

– Біль відпустив?

– О, так, мені набагато легше… З тобою так добре, Джо!

– Засинай, дорога. Я залишуся з тобою.

Так, щока до щоки, вони заснули, а вранці Бет, здавалося,