Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

на мужиків. Але мужики потрібуjуть письменних льудеj — a jіх з галичан не набереш і 3-х. Набрати можна б було з наших украjінців, — jак би… та jак би…» [67, с. 196]. Позицію Драгоманова досить добре прокоментував І. Франко: Драгоманов виступав «на боротьбу проти усякої національної ексклюзивности, проти ширення національної ненависти і шовінізму, а з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр[аїнської] нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр[аїнських] мас народних» [99, с. 551–552].

Явні чи приховані камінці кидають то в бік «галичан», то в бік «наддніпрянців» й інші кореспонденти Лесі Українки. Покликаючись на полеміку, спричинену статтею Бориса Грінченка «Галицькі вірші» (1891), де йдеться про засилля польськомовних слів, росіянізмів і старослов’янізмів у творах галицьких поетів, від чого нібито ніхто в Україні їх не читає і не розуміє, Осип Маковей у листі до Лесі Українки висловлює, навпаки, закиди наддніпрянським письменникам щодо використання російської мови. Літераторка відповідає на це рішуче й не без іронії, зокрема коментуючи заклик «абисьмо вже раз всі однаково писали» [94, с. 227]. «Чі не варто б щоб був уже один великий письмовець, з одним великим пером, з одним великим шматком паперу…» — пише вона у відповідь [94, с. 227–228]. Також відкидає докір — і персонально, і політично — щодо вживання російської мови в українських сім’ях. Якби українська мова мала такі ж права в Росії, як українська в Польщі, «то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями». І веде далі: «Тільки я сього каменя не зважуся здійняти», адже «вихована я в україньській мові і до нашої семьї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. <…> Жаль мені що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої правди», — закінчує вона свого листа Маковеєві [94, с. 228].

Досить скоро, однак, їй самій доведеться вступити в дискусію між «Галичиною» та «Україною». Згодившись допомогти львів’янам у редагуванні журналу «Дзвінок», вона все одно чує докори в «космополітизмі» та непатріотичності. І такі звинувачення лунають не лише зі Львова. «Прокляття» Драгоманова падає і на неї. У колі київських українофілів дехто, а саме «правдивий псевдонім», як вона називає Кониського, проклинає всіх «єлика суть от Драгоманова». Під «се прокляття і я підійшла — з тремтінням в голосі було об’явлено усім головам слухающим, що я проважу самий шкодливий космополітизм… Es ist alte Geschichte[40] але я сього дуже рада», — із гордістю повідомляє вона дядькові [94, с. 251]. Той реагує із захватом: «Так ти попала під інтердікт за космополітизм! Цікавиj би jа знати, чи ти виjдеш і зрадницеjу, хоч “гнилоjі ковбаси” і не jіси?» [67, с. 197]. «Може бути, що я вийду і зрадницею хутко, тоді я буду дуже рада, бо, значить, матиму добрий атестат», — відповідає вона дядькові [94, с. 267]. Адже саме Драгоманов, починаючи з 1870-х років, навчає, що «саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті» [34, с. 29—30].

У листуванні з дядьком Леся Українка поступово бере на себе роль провідника, лідера київської молоді. Дуже красномовно й точно передає настрої серед київської молоді на початку 1890-х, насамперед фіксуючи відхід цього покоління від українофільства. У її словах відчутна сила переконання, так говорить уже не дев’ятнадцятилітня учениця, а зріла й освічена особа. Такою вона стає особливо цікавою для Михайла Драгоманова, схоже, він відкриває й бачить її по-новому. Аргументи та тверезий критичний спосіб мислення племінниці суголосні його власним поглядам, він навіть радить їй написати щось до журналу про інтелектуальне й політичне бродіння та настрої серед київської юні.

Загалом, у листах цього часу зафіксовано важливий суспільно-культурний факт в історії українського руху, а саме розкол у прошарку київської інтелігенції. На початку 1894 року Леся Українка пише Драгоманову про те, що молоді «зреклися назви українофільства», бо її страшно носити, щоб «не уподобитись крученому барану в християнському стаді» [94, с. 268]. Вона різко відгукується на адресу всіх тих, «хто звуть себе патріотами та українофілами», критикує уявлення, наче досить говорити по-українськи, «щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. ін.» [94, с. 267]. Краще зробити нову корогву, — свідома вона, — «ніж латати стару і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули як корогва їм випала з рук <…>» [94, с. 268].

Так маніфестується акт сецесії — розрив зі старшим поколінням «українофілів», і він насправді є маніфестом і стає актом модернізаційним. Листування Лесі Українки з Драгомановим фіксує не лише «учнівство», але й генераційний розрив зі старшим українофільським поколінням, причому на цьому сецесійному переломі космополітизм Драгоманова виявляється ближчим для «молодих», аніж уся українофільська традиція. Леся Українка цілком свідомо говорить, що, «наслухавшись таких милих розмов від людей що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто не назвав сими йменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару» [94, с. 268].

Сформульовані під впливом Драгоманова цінності та ідеї Леся Українка буде особливо принципово відстоювати й по смерті дядька. Вона зізнається Кобилянській, що вважає Драгоманова «своїм учителем», шкодуватиме, що він помер рано, упевнена, коли б він довше жив, «то може б з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер» [95, с. 133]. Уся історія спілкування учениці з учителем свідчила про те, що «культ Драгоманова» для неї багато що важив. До того ж, цілком можливо, те «ліпше», що могло б статися з нею під впливом виховання Драгоманова, означало не що інше, як бути політиком, а не літератором.

Так склалося, що Леся Українка повинна була далі сама вирішити питання, ким бути — політиком чи літератором. Після смерті Драгоманова вона разом із Павликом упорядковує дядькові листи, укладає бібліографію тощо. Дещо пізніше, року 1903-го, Павлик навіть пропонує їй перебратися до Львова, де вона зайнялася б винятково архівом Драгоманова. При цьому він пише, що це її обов’язок, і натякає, що вона мала б «скинутися всякої політики», на що Леся відповідає, що власне дядькове