Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— О, повір, такого не буде, — запевняю його з усмішкою. — Хоча... а що, якщо Роман спробує нас підловити?

— В такому разі, Ясмін, — спокійно відповідає Фелікс, — ми перейдемо до плану "Б".

— План "Б"? — я трохи нахиляюся вперед, склавши руки на колінах. — Ти мені щось не розповів?

— Розповів би, але тоді мені довелося б тебе зачарувати, щоб ти не могла видати наш секрет, — кидає він погляд із примруженими очима.

Невдовзі ми наближаємось до місця, і я мимоволі стискаюся, коли бачу велику будівлю з яскравими вогнями на вході. Як би мені не хотілося зіграти все грайливо і безтурботно, але зараз кожен нерв у мені кричить: "Що ти робиш?"

— Ясмін, — відриває мене від роздумів голос, — не хвилюйся. Просто... — чоловік ледь усміхається, — тримай мене за руку, коли входимо. Це може здатися кліше, але, — його пальці легко торкаються моїх, — воно спрацьовує.

Я киваю, і не зволікаючи, знімаю ремінь безпеки. Вже майже збираюся відчинити двері, коли він, трохи нахилившись, кидає коротке, але впевнене:

— Не виходь, зачекай.

Я підіймаю брови, розгублена. Але, перш ніж встигаю запитати, що він задумав, Фелікс відчиняє бардачок і дістає невеличку, розкішно червону коробочку з логотипом Cartier.

— Це ще що таке? — запитую, дивлячись на нього з підозрою.

Фелікс відчиняє коробку, й моє серце завмирає на мить: там на оксамитовій підкладці лежить вишуканий кулон і браслет, простий, але витончений, мовби вони створені для того, щоб бути непомітними, але залишати незабутнє враження.

— Це... нащо? — я зовсім не знаю, як реагувати.

— Додати нашій «історії» трохи переконливості, — Фелікс вимовляє це спокійно, ніби це звичайна справа, але я помічаю, як на мить його погляд зосереджується на мені. — І, можливо, трохи надійності. Ми ж тут для справи.

Його пальці обережно беруть кулон із коробочки, і він мовчки простягає його мені.

— Повернись, — просить він тихо, і я все ще не розуміючи, що відбувається, просто виконую прохання, відчуваючи теплий подих на шиї, коли він акуратно застібає ланцюжок.

Здається, весь цей момент розтягується до нескінченності. Його руки залишаються біля моєї шиї на долю секунди довше, ніж потрібно, і я відчуваю його легкий дотик, який обпалює сильніше, ніж будь-яке багаття.

— Ти ж мене цим не задушиш? — промовляю, намагаючись не показати нервозності, злегка підсміюючись.

— Лише якщо ти цього захочеш, — відповідає він, не поспішаючи відступити.

Хочеться вимовити щось дотепне, щоб розірвати цю мить, але слова застряють у горлі.

Фелікс забирає браслет і простягає його мені, дивлячись прямо в очі. Зітхаю, протягуючи руку, і відчуваю, як застібка замикається на зап'ясті.

— Тепер ми готові, — чоловік усміхається, і я ловлю себе на думці, що, можливо, я ще зовсім не готова.

— Я не можу... — бурмочу.

— Це другий подарунок, — невимушено перебиває Фелікс.

— Скажи, Феліксе, ти нещодавно головою сильно не вдарявся? Якого кренделя відбувається? — запитую, намагаючись розібратися, чому він вирішив нагородити мене такими розкішними прикрасами, ніби ми вже щонайменше три роки у стосунках.

Фелікс усміхається, наче це і є найбільш природна річ у світі.

— Гадаєш, дівчина Фелікса Левицького ходила б без цього всього? — говорить він, демонструючи свій безтурботний стиль.

Я мотаю головою, намагаючись зрозуміти, як це взагалі може стосуватися нас.

— Боже! Тільки не говори їм, хто ти, будь ласка.

— А що, якщо я скажу? — запитує він з лукавою усмішкою. — Уяви собі, яка реакція буде!

— Ні, — шепочу я, зупиняючись на мить, щоб перевести подих. — Будь ласка.

— Добре, добре, не буду, — Фелікс здався, піднімаючи руки вгору в жесті капітуляції.

Чи можу я насправді довіряти йому?

Ми виходимо з автомобіля, але не встигаю навіть оглянутися, як Фелікс м'яко зупиняє мене рукою. Його пальці торкаються мого плеча, а потім він обережно повертає мене до себе. Я навіть не маю часу здивуватись, коли його руки обіймають моє обличчя, ніби цей жест був абсолютно природним. Мене наче пронизує електричний струм — кожна частинка свідомості кричить, що я повинна відійти, зробити крок назад, уникнути його наполегливого погляду.

Але я не рухаюсь.

— Ясмін, — його голос звучить тихо, але є в ньому якась глибока, навіть незвичайна нотка, що робить моє серце трішки нестійким. — Сьогодні ми маємо зіграти ідеальну пару, і ти чудово знаєш, що люди не повірять, якщо ти будеш поглядати на мене так, ніби я відібрав у тебе останню коробку з круасанами.

Я закочую очі, намагаючись уникнути цієї гри.

— А хіба ні? — підколюю його, обурено підіймаючи брови. — Я ж пам'ятаю, хто хоче перетворити мою пекарню на черговий бетонний блок із купою нікому непотрібних офісів. Тож повір мені, я маю всі підстави не дивитись на тебе, як на принца.

Він цокає язиком, ніби я тільки що зробила безглузде зауваження. Його руки все ще м'яко тримають моє обличчя, і я помічаю, як його очі на мить зосереджуються на моїх губах. Чесно кажучи, це трохи збиває з пантелику — ну, може, більше, ніж трохи.

— Ясмін, — повторює він, і є щось у тому, як він вимовляє моє ім'я, що змушує мене забути, чому взагалі не можу його терпіти. — Просто сьогодні, удавай, що ти не хочеш кинути в мене цеглиною.

— Гаразд, Феліксе, — нарешті вимовляю здавленим голосом, який зрадливо тремтить. — Я спробую. Але це складно.

Він відпускає мене, і я відчуваю, як повертаюся до реальності. Ми заходимо до зали, тримаючись за руки, як і планували. Я бачу Соню й Романа на іншому кінці кімнати, і на мить холод пробігає спиною. Але коли Фелікс, помітивши це, легко стискає мою руку, я одразу ж повертаюся до себе.