Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

17 глава

Ясмін

Два роки тому...

— Ти вийдеш за мене? — запитує Роман, стоячи на одному коліні. Я намагалася придушити клубок, що підступив до горла. Навколо нас квіти, звучить м’яка музика. Від цієї сцени у мене має бути щаслива усмішка на обличчі, але все, що я відчуваю, — це гірке бажання заплакати. На жаль, це зовсім не ті сльози, які він сподівається побачити. Але Рома не хоче цього навіть помічати.

Я стою мовчки, обережно вдивляючись у його обличчя. Чому він обрав саме цей день? Сьогодні сімнадцята річниця смерті моїх батьків, і здається, що всі барви навколо лише підкреслюють глибину моєї втрати. І ось зараз він очікує від мене відповіді, сподівається, що я захочу розділити з ним своє життя, дати йому те, що так жадає.

— Рома, — тихо починаю я, намагаючись знайти правильні слова, щоб не ранити його. — Ти ж знаєш, що зараз я не можу.

Він затримує подих і зводиться на ноги, наче не вірячи своїм вухам.

— Чому? Ми вже разом чотири роки, я хочу справжньої сім'ї.

Може, він дійсно вірить, що цього хочемо обоє? Я на мить замислююсь. Щоб уся моя невизначеність, всі плани, які так і не наважилася здійснити, були заради нього? Робота в пекарні, Ярослав, якого я виховую сама після смерті бабусі та дідуся... Тільки зараз я розумію, що це потрібно було закінчити раніше.

— Вибач, Романе, – кажу, нарешті зібравшись із духом. — Думаю, нам треба розійтися.

Роман стоїть мовчки, його плечі напружені, погляд сповнений невимовного докору.

— Це все через твою дурнувату дитячу закоханість, про яку говорила Соня?

— Я тобі вже говорила, що навіть не пам'ятаю, як він виглядає!

***

Ми підійшли до Романа та Соні, і я вже відчувала, як у повітрі зависає незручність.

— Вітаю! — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав впевнено.

— Дякуємо, — відповіла Соня, її усмішка була трохи напруженою, але все ще виглядала щиро. Вона була красивою та милою, і я не могла її ненавидіти. Її весільна сукня була неймовірною, з ніжного шовку, що легкими хвилями спадала до підлоги, підкреслюючи її витончену фігуру. Вишивка на ліфі виблискувала у світлі канделябрів, створюючи ілюзію, наче тканина сама світиться.

Роман, втупившись у нас з Феліксом, мружиться, неначе намагається з'ясувати, чи ми тут насправді, чи це лише результат його уяви.

— То хлопець вже ж таки є? Фелікс, так?

Слово «ідіот» проковтнулося мною, але гіркий присмак на язику був неминучий. Фелікс, не втрачаючи аури впевненості, просто усміхнувся. Я ж почала відчувати, як у животі заколисує.

— Ага, це… Фелікс, — неохоче відповіла я, намагаючись звучати невимушено, але відчуваючи, як обличчя нагрівається.

— Ти здаєшся мені знайомим, — промовив Роман, нахиливши голову, а його тон здавався підозрілим.

— Тобі здається, — також схиляючи голову, промовляє «мій хлопець».

— То як давно ви разом? — запитала Соня, зосереджуючи увагу на нас.

— Достатньо, щоб вона переїхала до мене, — впевнено сказав Фелікс, з усмішкою, що могла б спалити все на своєму шляху.

В голові лунало: "Що він меле?".

— О, серйозно? — здивувалася наречена, і я помітила, як її очі заблищали від зацікавленості. — Це вражає! Як ти зважилася на такий крок?

— Це не так вже й страшно, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все тривожно скрипіло. — Фелікс має... свій стиль.

— Свій стиль? — запитав Роман, скептично піднявши брову. — У тебе з’явився час на таке? Ти завжди була зайнята.

Я змусила себе не кривитися у відповідь. Мій «хлопець» поглянув на колишнього з невинною зацікавленістю, і тут же його очі м'яко блиснули.

— У нас з моєю ванількою багато спільного, — його голос звучав занадто мило, щоб бути щирим. — Я також постійно зайнятий, але для особливих людей завжди знайду час.

Всі на секунду затихли. Моєю… Що?

— То це у вас так все серйозно? — нарешті заговорила Соня, спостерігаючи за нами з цікавістю.

Фелікс, як актор на сцені, удав, що задумався, а тоді, звертаючись до мене з хитрою усмішкою, сказав:

— А ти як вважаєш, кохана?

Я злегка підняла підборіддя, щоб не виглядати розгубленою.

— Думаю, ми на правильному шляху, — відповіла, намагаючись не захлинутися сміхом, який застряг десь біля горла.

Роман хмикнув. Але не могла не відзначити, що замість того, щоб насолоджуватися моментом, вони приділяли незвично багато уваги нам із Феліксом. Та хіба це не їхнє свято?

— Ви можете поки сідати за свій столик, — Соня мило усміхнулася, проте в її очах я помітила майже непомітний відтінок напруги. Її усмішка була солодкою, як кориця на теплих булочках, але водночас залишала ледь відчутний присмак.

Я ледь помітно кивнула й пішла разом із Феліксом до нашого столика. Серце все ще билося шалено, і я вже думала, що виглядала, як школярка, що прийшла на важливий екзамен, але чоловік заспокійливо стиснув мою руку.

— Ну що, як тобі шоу? — пошепки запитав, коли ми сіли за стіл.

— Шоу ще не закінчилось, — відказала я, кидаючи погляд у бік Романа, який час від часу кидав на нас швидкі погляди. — Вони ще навіть не почали нас допитувати, що я роблю з таким… цікавим хлопцем, як ти.

Фелікс зобразив ображений вираз обличчя, схрестивши руки на грудях.

— Цікавим, кажеш? Одна дівчина сказала, що я досить нудний.

Я пирхнула, не стримавшись. Гаразд, зловив.

Фелікс тим часом неспішно наливав собі келих вина, поглядаючи на мене з тим же виразом, яким він зазвичай збиває з пантелику — змішаний коктейль загадковості та лукавості. Його "режим загадкового незнайомця", мабуть, зачаровував не тільки мене, але й значну частину жіночої аудиторії, включно з декількома гостями за сусідніми столиками, що, не ховаючись, відверто витріщалися на нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍